Попри завантаженість на роботі, виснажливі ефіри, три роки тому вона стала мамою чудової донечки Христинки. Батько дівчинки – народний депутат Владислав Каськів. Пара планувала узаконити стосунки, але не склалося. Тетяна ні про що не шкодує й вдало реалізує себе і як професіонал, і як дбайлива матуся, в якої є час, аби почитати доньці книжку та поговорити про все на світі.

Тетяна Даниленко є прикладом сучасної успішної жінки, яка вважає, що кар’єра аж ніяк не заперечує материнство. До слова, на роботу ведуча вийшла вже через три місяці після пологів, а для донечки робила стратегічні запаси грудного молока, які заморожувала у спеціальних пакетах.

Нещодавно, разом із колегою Павлом Кужеєвим, Тетяна провела телевізійний надмарафон «Українська Незалежність», який тривав аж 52 години. При цьому перерв на сон не було! Про безсонні години на роботі, особисте життя та багато-багато іншого…

Що було найважчим під час проведення марафону? Чи впізнають Вас тепер на вулиці після того рекордного перебування в ефірі?

-  Якщо відверто, підготовка до марафону була виснажливішою за ефір. Моя частина підготовчої роботи – сценарій, теми, гості -не залишала часу на сумніви й вагання. А після рекордного ефіру нічого принципово нового не трапилося. Хтось на вулиці й справді впізнає, а хтось взагалі не цікавиться новинами й не дивиться телеканал, на якому я працюю, тому йому й байдуже.

Що для Вас як для журналіста і просто як для людини означає спілкування? І взагалі, яку роль відіграє воно в житті?

-  Гадаю, важливість спілкування обумовлена еволюцією, а не професією чи способом життя.

Що б порадили молодим людям, які хочуть обрати професію журналіста?

-  Людина, яка вже зробила вибір, порад не потребує. А тим паче, якщо вона вирішила стати журналістом (посміхається).

Вас відзначили премією «Жінка ХХІ століття». Яка вона, жінка ХХІ століття, на Вашу думку?

-  Судячи з переліку нагороджених цією премією жінок, – дуже різна. Адже її лауреатки – від Кіри Муратової до Ірени Карпи.

Чи важко поєднувати материнство і кар’єру? Завжди вистачає часу на те, аби читати донечці на ніч казки?

-  Кар’єра не заперечує материнство. Є чимало успішних жінок, які мають по троє-четверо і більше дітей. Не вважаю, що праця телеведучої забирає маму в дитини більше, ніж це стається за будь-якої іншої професії.

Хто допомагає у вихованні дитини? Чи батько бере участь у цьому процесі?

-  Усі люди, які є у моєму житті, – батьки, друзі, кохана людина, – вони також присутні й у житті моєї доньки.

Коли випадає хвилинка поспілкуватися з донечкою, про що розмовляєте? Що ви їй розповідаєте, а вона – вам?

- Спілкуємося про все на світі. Я ніколи не ставлюся до доньки як до того, хто щось не здатний зрозуміти. Та й цікавить її буквально все: чому не можна їхати на червоне світло, навіщо існує ДАІ, для чого люди ходять на роботу, чи всім дітям потрібно ходити в садочок і школу, чи обов’язково закінчувати університет тощо. Лише за день таких тем виникають, мабуть, сотні.

Як гадаєте, чи важливо розмовляти з дітьми і які теми можна обговорювати, а які – ні?

-  Переконана, що не існує табуйованих тем у спілкуванні з дітьми. Якщо у дитини виникають запитання, не розумію, як можна уникнути відповіді на них.

Хто повинен розповідати підліткам про інтимні стосунки?

-  Можливо, я помиляюся, але це питання невдовзі втратить актуальність. Це наші батьки жили в країні, де «сексу не було». А ми й наші діти вже перебуваємо в атмосфері, де він є скрізь. Отож зараз ця тема не звалюється на людину, як сніг на голову.

А у Вас із батьками довірливі стосунки? Чи радилися з ними, скажімо, з ким іти гуляти, з ким зустрічатися?

-  Так, у мене з батьками близькі стосунки. Але в цих наших взаєминах не дозволено грубо лізти в суто особисте. Інакше ми б не були настільки близькими.

Кажуть, батьки і діти – вічна тема. Чи завжди знаходите порозуміння з мамою і татом?

-  Не завжди. Але це «завжди» неможливе навіть із друзями!

Ваше гасло: не зважати на недругів. А друзів у вас багато, вистачає часу для посиденьок із ними?

-  Друзів немало. Але всі ми досить зайняті люди. Перетворювати посиденьки на спосіб життя не доводиться.

Чи вірите в жіночу дружбу? Чи є у вас справжні подруги, з якими «і в вогонь, і в воду»?

-   Принципово не ділю дружбу на чоловічу й жіночу. Звісно, є люди, які завжди поруч.

Чим на вашу думку особлива тележурналістика, на відміну від, скажімо, газетної, радійної?

-  Зараз, коли на наших очах здійснюються прогнози футурологів про конвергенцію ЗМІ, питання втрачає актуальність. А взагалі – різниця лише в інструментах.

Яке місце, на вашу думку, серед сучасних джерел інформації займають Інтернет-видання? Яке у них майбутнє?

-  У них не майбутнє, а вже нинішнє. Як показав досвід у дуже різних країнах, Інтернет -найменш вразливий інформаційний ресурс. У нього неможливо забрати ліцензію, перерізати дроти чи заборонити.

Як ставитеся до Інтернет-спілкування? Як оцінюєте те, що молодь останнім часом замінює живе спілкування на віртуальне?

-  Боятися подібних загроз – усе одно, що боятися науково-технічного прогресу. Інтернет розширює, а не звужує коло спілкування.

Якби була можливість повернути час назад, що змінили б у житті?

-  Прожите, на щастя чи на жаль, не зміниш. Але помилки варто виправляти й робити з них висновки.

Про що мрієте?

- Мрії – це приємно. Але краще ставити перед собою завдання і їх виконувати.

Співачка Ірина Борисюк впевнено і яскраво увірвалась в український шоу-бізнес із тієї самої миті, коли глядачі вперше почули її голос у вокальному талант-шоу «Х-Фактор». Почули, побачили і полюбили, – прийняли всім серцем та душею за щирість почуттів, які вкладала у кожну пісню, за глибину й неординарність таланту. Як зізнається сама Ірина, «Х-фактор» став для неї другим днем народження, адже завдяки участі у цьому шоу вона наче заново народилася.

Ірино, який найголовніший висновок ти зробила для себе після проекту?

Я прийшла до висновку, що в житті – на все свій час, причому, як там «вгорі» написано, коли «воно» має бути, тоді й буде. А ще вкотре переконалася: те, що з нами трапляється – добре чи погане, треба сприймати за потрібне й завжди сподіватися на краще.

Загалом, від ефіру до ефіру я, напевно, в собі шукала якийсь власний «х-фактор» -хотіла переконатися, що в мені таки щось є. Насправді, до шоу в мене була дуже занижена самооцінка, причому, настільки, що я постійно задавала собі запитання «Що я роблю на цьому проекті?». Але потім, коли

бачила зі сторони інших учасників, починала розуміти, що не настільки гірша за них, і Бог мені дійсно дав можливість співати. А те, що я досі нехтувала цим, не вірила у власні сили, в свій потенціал, було помилкою. Отже, поступово шоу додавало впевненості в собі. І зараз я вже навіть можу сказати, що той особливий «х-фактор» у мені є!

Але шоу закінчилося, і що було далі?

Чесно кажучи, сама постійно себе запитувала під час проекту: «Іро, а що далі?». Одразу після фіналу я дуже розчарувалася і навіть сказала, що співати більше не буду, – навіть страшно стало брати до рук мікрофон. І поїхала додому, до Тернополя. Це було тридцятого грудня – на мій День народження, – мені якраз виповнилося 33 роки. Але коли в Тернополі вийшла на перон і побачила натовп людей із кульками, квітами, що мене зустрічав, була надзвичайно вражена: мої учні, яких вчила в музичній школі, близькі і навіть зовсім незнайомі люди, які підходили привітати, помітивши мене. Я в той момент відчувала себе практично Софією Ротару, не менше. І саме тоді зрозуміла, що все, здобуте за час шоу, не можна так просто залишити. Треба прийняти для себе все, що сталося зі мною на відрізку життя, присвяченому «Х-Фактору», і не зупинятися на цьому. Тому на чергове власне запитання «А що далі?», я відповіла: «Працювати, співати, робити свої пісні, щоб потім на подальших таких шоу «Х-Фактор -3, 4, 5», їх виконували учасники, як ми -чиїсь. Це тепер така моя мрія.

А якою саме співачкою ти себе бачиш, які пісні плануєш вибирати для себе?

Я б хотіла співати, висловлюючи те, що у мене в душі. Жодного тексту не візьму, якщо він буде мені «чужим». Мені б дуже хотілося, щоб кожна пісня, яку співатиму, відображала те, що у мене всередині. І нехай вона розповідатиме не про ідеальне чи якесь «правильне» кохання, але обов’язково буде історією з життя, щоб людина, яка її слухатиме, співпереживала тому, про що йдеться. Якщо вона навіть захоче поплакати від моєї пісні, і їй стане від цього легше, то це дуже добре.

Ірина Борисюк – телеведуча. Ти нормально сприйняла таку пропозицію чи вона стала для тебе якось мірою шоком?

Це був не стільки шок, скільки я просто відразу не погодилася, коли мені це запропонували. Я була категоричною: «Хочу їхати додому, дайте мені спокій!». Правда, чомусь всі на мою відповідь робили «великі очі», мовляв, про таку пропозицію: бути «в телевізорі» кожної суботи, щоб на тебе дивилися люди, кожен мріє, а ти відмовляєшся! Але я наполягала: «Ні-ні, їду додому, хочу знову бути просто вчителькою музики, на мене чекають учні, донька». І вже в Тернополі, після тієї пам’ятної зустрічі на вокзалі, коли я трішки отямилася, то зрозуміла, що не можна опускати руки, адже нічого такого поганого зі мною не сталося. Тому, коли до мене передзвонили й запросили на кастинг ведучої проекту «Танці із зірками», я таки приїхала і його пройшла. Насправді, бажаючих на цю роль виявилося чимало, але багато хто злякався прямих ефірів. Оскільки я не знала, що це таке, то особливо не боялася. Зате тепер, коли пропонуватимуть роботу ведучої в прямому ефірі, якщо буде така змога, навіть відмовлюся, бо вже знаю, що це! Спочатку думала: «Прямий ефір, – що тут такого, хіба ж я не була на «Х-Факторі», не виходила на сцену, не співала?!» Так от, як виявилося, співати і бути ведучою – це зовсім різні речі. Співати – для мене органічно, в радість, це «моє», а от вести… Коли мене після першого прямого ефіру «Танців.» запитали про отримані відчуття, відповіла: «Знаєте, я навіть не пам’ятаю, що говорила». Справді, в той момент була наче в якійсь «відключці»!

До речі, проект «Фермер шукає дружину», – це вже більше, так би мовити, «моє». В цій програмі я, очевидно, була такою, якою насправді є в житті, а от на «Танцях із зірками» мене хотіли бачити справжньою, поважною, «представ­ницькою» ведучою. А я зовсім інша, тому й шоу «Фермер шукає дружину» виявилося для мене ближчим. А як буде цього року із проектом «Танці з зірками», ще не знаю, – може, навіть, й піду танцювати! В принципі, дуже цього хочу: а чому б за такий короткий час не навчитися?! Сергій Сосєдов це зробив, то чому б і мені не спробувати пройти таку школу?!

В багатьох людей, які спостерігають з екрану за перипетіями різних шоу, часто виникає запитання: все відбувається по-чесному чи за заздалегідь продуманим сценарієм?

Може, в авторів шоу і є сценарій, але для мне все, що відбувалося, було реальним і правдивим, – від приїзду до Львова, де пройшов мій перший кастинг на «Х-Факторі», до останнього прямого ефіру, коли я «вилетіла». Навіть потім, вже коли працювала ведучою, оголошувала результати, знаючи, що хтось вибуває з програми, намагалася не вникати в жодні сценарії й навіть не переконана досі, чи існують вони. Тобто, я – «чиста», відверта і сприймаю це так, як і телеглядачі. Для мене все – реально й правда. І ті, хто в це не вірить, нехай відважиться й сам спробує взяти участь. А то звикли говорити, що, мовляв, десь «там» треба заплатити, – жодної копієчки я ніде не платила. Просто купила квиток до Львова, а їхали ми з Ренатою (донькою ред.) взагалі з метою сходити в «Макдональдс» і ввечері – в оперний театр. Але так склалося, що в нашому вагоні було дуже багато співучого «народу», які поспішали на «Х-Фактор», і ми спонтанно вирішили теж спробувати. Потім на листочку писалися слова пісні, яку я колись виконувала в ресторані, й співалося на кастингу. Ніде нікому ніхто нічого не платив, не домовлявся, отже, для мене «Х-Фактор» був правдивим!

Спілкуючись на всіх цих шоу та проектах з величезною кількістю людей, практично незнайомих, яку ти для себе вибрала манеру спілкування, щоб було комфортно спілкуватися?

Я зробила такий висновок – якою є, якою була до «Х-Фактора», якою мене люди полюбили, такою я й буду, і не хочу змінюватися. А щодо якихось «секретів», то переконана: завжди треба бути відвертою. Я ніколи не боялася правди, – для мене це найголовніше. Навіть коли в чомусь хотіла змінюватися, дивилася на своїх колег і бачила, що в житті вони одні, а перед камерою – інші. І з цього зрозуміла, що для мене головне – не бути фальшивою, старатися не «грати», а залишатися самою собою.

Твоїй доньці Ренаті вже 11 років, які у вас із нею секрети в спілкуванні?

Як мама я строга, як сама себе називаю, – «деспот». Якоюсь мірою навіть не даю їй, як то кажуть, дихнути. Тобто, певну дистанцію донька відчуває в тому, що я – мама, отже, нічого «такого» собі не може дозволити. Разом із тим, вона знає, що слово «вибач» для мене багато значить. І якщо Рената й справді це розуміє, для мене дуже важливо. Але, разом із тим, я хочу бути такою мамою, щоб донька зі мною ділилася своїми думками, дівчачими секретами. Відчуваю, що про якісь такі моменти: хлопці, симпатії, вона ще соромиться зі мною розмовляти. Сподіваюся, що коли стане старшою, все зміниться. Загалом, думаю, що задля такої відкритості у стосунках, дорослим потрібно розказувати дітям випадки із власного життя, – про своє шкільне кохання, якісь цікаві історії, і тоді, мабуть, й дитині легше буде перед ними «відкриватися».

Якщо оглянутися на 15-20 років назад, як ти планувала своє життя, яким хотіла, щоб воно було?

Я взагалі дуже сімейна людина, тому всі якісь подальші плани насамперед пов’язувала із моєю майбутньою сім’єю. Звичайно, хотіла співати, здобувати професію, але не скажу, що тоді дуже вже прагнула бути на сцені. Мені, чесно кажучи, й справді хотілося бути вчителем. В принципі, я це спробувала, мені така робота подобається, і про цей етап у своєму житті зовсім не жалкую. А загалом, уявляючи майбутнє, завжди бачила себе домашньою жінкою-мамою: коханий чоловік, троє дітей, великий будинок з каміном… Про те, щоб, як то кажуть, вийти в світ, бути публічною людиною, навіть не думала.

Коли ти стикнулася з життєвими реаліями, як змінила свої пріоритети?

Але в якийсь момент, оцінивши все, що відбувається зі мною, коли щось не склалося в житті, зрозуміла, що нічого не роблю для того, аби було якось по-іншому. Це правда: я опустила руки і стала дуже-дуже слабкою. І тоді я прийшла до висновку, що мені треба бути сильною, щоб вижити! А коли в мене народилася донька, зрозуміла, що все маю віддавати їй і зробити з нею велику людину. Це досі в мене найвища, найбільша мрія, і я переконана, вона здійсниться, – великою людиною моя Рената обов’язково буде!

Як все зараз оцінюєш – добре ти робила чи погано?

Я добре робила. Настав такий час, коли я захотіла мати все, працювати: дві, три, чотири роботи – не важливо. Таким чином, в нашій сім’ї стала і за чоловіка, і за жінку. В моєму гардеробі практично навіть не було суто жіночого одягу, – якби в той час хтось побачив мене в спідниці чи сукні, однозначно подумав би, що у мене або доньки День народження. Отож, сила, яка в мені з’явилася, – це добре. Нехай я не завжди гарно виглядала, не витрачала вільний час на те, щоб, скажімо, піти в ресторан відпочити, попити кави, – я собі завжди знаходила роботу. Можливо, хтось подумає, що я таким чином свідомо «забрала» в себе, як кажуть, молоді роки, але це не так. Я хотіла, працювала, намагалася щось робити, і за це можу тільки себе похвалити!

Як ти вважаєш: кардинально змінювати життя варто?

Так! Треба просто не боятися змін. Можна жити тихенько, спокійненько, ходити на роботу, і все. Коли ж кардинально щось зміниш, це наче тебе посадили на електричний стільчик і добряче струсили, – дуже багато перевернеться в твоїй голові. Ти врешті подивишся на світ іншими очима і, може, навіть більше цінуватимеш те, що було. Я от свого часу бідкалася: дві роботи, важко. А зараз, після власних кардинальних змін, побачила в моєму житті до «Х-Фактору» дуже хороші моменти, які ціную і за чим навіть скучаю. Отже, коли кардинально щось змінюєш, то починаєш в житті щось більше цінувати.

Що б побажала молодим людям, які саме зараз будуть свої плани на життя, мріють про майбутнє?

Студентське життя – це час, коли треба бути, наче губка, яка все всотує у себе, отже, раджу брати від навчання і оточуючого все, що тільки можна, адже хто зна, які знання знадобляться в майбутньому. Разом із тим, необхідно вміти помічати позитивні, сонячні, яскраві моменти кожного дня вашого студентства, адже вони потім згадуватимуться лише з приємністю. Я розумію, що студентам хочеться все встигнути, – і вчитися, і щось підзаробити у наш непростий час, але потрібно шукати в усьому тільки позитив.

Щодо особистісних стосунків, то студентські роки – це вік, в якому все тільки починається: і дружба, і стосунки, і перші почуття, коли можна закохатися по вуха. Хоча краще таки намагатися дивитися на всі ці речі по-дорослому. Загалом, не треба боятися жити, дружити, закохуватися, і тоді все вдасться.

Коли співвітчизники не надихають

Забезпечений, надійний, впевнений у завтрашньому дні, уважний… Яка дівчина не мріє про такого чоловіка? Аби й гарний будинок, і авто, і відпочинок на найкращих курортах світу, і освіта для дітей. Нині такого благовірного серед українців, як кажуть в народі, і вдень з вогнем не знайдеш. Тому й вирушають наші співвітчизниці на пошуки долі у далекі краї. При цьому не полишають надії на справжнє жіноче щастя, вимальовуючи у рожевих матримоніальних мріях не тільки добробут, але й кохання. Хоча бувають випадки, коли представниці прекрасної статі залишають рідні пенати із цілком меркантильних почуттів або через величезне бажання стати громадянкою іншої країни.

Познайомитися з іноземцями сьогодні не така вже й проблема, адже практично всі мають доступ до Інтернету, а там – на кожному кроці сайти знайомств із закордонними женихами. Звичайно, можна звернутися й у конкретне, не віртуальне шлюбне агентство, або ж поїхати за кордон відпочивати. Правда, останній варіант трохи дорогуватий. Та в будь-якому випадку, якщо жінка твердо вирішила пов’язати долю з чоловіком-іноземцем, то їй доведеться докласти певних зусиль і піти на деякі жертви. Бо як же спілкуватися з майбутнім чоловіком, якщо, приміром, хоча б на елементарному рівні не знати мови? Тому перший крок – це курси англійської, німецької, французької, арабської чи китайської. Потім треба вивчити культуру й традиції країни, в якій збираєтеся мешкати, бо, як відомо, у чужий дім зі своїм уставом не пхаються. І якщо пропустити всі юридичні тонкощі оформлення візи нареченої, то тоді дорога до закордонного щастя стає відкритою. Й тут настає найважчий момент, усвідомлення якого може прийти не сьогодні, не завтра, а через місяць-півроку часу, – це розлука з рідними, друзями, близькими, своєрідний дискомфорт від того, що довкола чути лише чужу мову, що треба жити за новими законами та правилами. Ностальгія за сімейними святами, рідним домом, знайомими вуличками й сквериками, навіть за муканням корів у селі чи співом півнів – річ уперта. Відтак, золоті хороми не замінять звичної рідної домівки, бо в душі щемітиме. Тому частенько міжнародні шлюби приречені саме через відчуття самотності в чужому світі.

Ще одна небезпека – сексуальне рабство. І хоча для тебе це може видатися сценарієм поганенького фільму, але не забувай, що шлюбні аферисти існували завжди. А тому треба добре переконатися, куди й до кого ти їдеш, інакше можна гірко пошкодувати.

Варіації на тему

Ти + Він = Кохання й щастя

Тобі страшенно пощастило, ти виграла у лотерею все: і хорошого люблячого чоловіка, і громадянство, і забезпечене життя. Це про вас, коли говорять про кохання, яке не знає меж і кордонів. Чоловік в усьому підтримує, розуміє, що тобі раз на кілька місяців треба відвідувати батьків, рідних, друзів, адже ти сумуєш. Він розраджує, коли зі сльозами на очах ти ностальгуєш за батьківщиною, й робить усе, щоб почувалася, як удома.

Ти + Він = Громадянство

У тебе конкретна мета – вийти заміж за іноземця, аби втекти з України, аби отримати омріяне громадянство, а там – нехай світ валиться. Тому особливо не перебираєш з женихами. До одруження вдаєш, яка ти закохана, добра, вірна, як піклуєшся про нього. Коли ж стаєш офіційною дружною, ситуація змінюється до навпаки. Тут головне – не поспішати, адже зі штампом у паспорті громадянство в багатьох країнах світу автоматично не отримується. Тому треба зачекати… Звичайно, очікувати від такого шлюбу феєрверку позитивних емоцій не варто.

Ти + Він = Рабство

Не обов’язково сексуальне! Це може бути й побутове рабство, адже не поодинокі випадки, коли українських жінок утримують поруч як служниць. При цьому забирають паспорт, інші документи, які посвідчують особу, не дозволяють ні з ким спілкуватися, а єдина свобода – лишень виконувати примхи та забаганки чоловіка. При цьому частенько благовірні й руку на свою українську дружину піднімають. Ускладнюється така ситуація, якщо жінка не знає мови тієї країни, в яку приїхала, й не може попросити про допомогу. Особливо трагічно, коли дівчину примушують займатися проституцією. Тому варто добряче перевірити свого закордонного обранця.

Ти + Він = Розбите корито

І таке трапляється. Ти сподіваєшся на нього, готуєшся до весілля, надсилаєш йому гроші на квитки (або ще на якісь дрібниці), ви неодноразово разом відпочиваєте, а потім раз – і він зникає. Ні слуху, ні духу. Згодом виявляється, – звичайнісінький аферист. Як результат: ні нареченого, ні грошей, ні омріяного квитка за кордон.

Інше життя – інша віра

Не варто забувати й про те, що іноземці часто різняться від нас не тільки ментальністю та вихованням, але й вірою. І міжконфесійне подружжя має добре зважити всі «за» і «проти» такого союзу. Адже якщо між православними та католиками не відчувається особливої різниці у канонах, то, обравши собі за чоловіка представника мусульманської країни, проблем не уникнути. Мусульмани – ревні віряни, тому саме українським жінкам доводиться приймати іслам, а не туркам чи арабам – християнство. Та й ставлення до жінки в країнах Сходу не вельми привабливе. Однак якщо любов, як то кажуть, – зла, тоді треба ще до одруження обговорити нюанси: за яким обрядом вас вінчатимуть, чи можна поєднати їх; якої віри будуть ваші діти; як відзначатимете релігійні свята. І завжди бажано підготувати собі шлях до відступу, якщо треба переїхати в чужу країну.

Те, що важливо (нотатник нареченої іноземця)

Знання мови, бо інакше не тільки з коханим не порозумієшся, але й навіть допомогу не отримаєш в екстрених випадках.

Резервні кошти, про які знатимеш лише ти. Вони теж допоможуть тобі, коли сподіватися не буде на кого.

Документи, особливо паспорт, не можна нікому віддавати, бо без них ти – ніхто.

Треба знайти нових друзів, знайомих з-поміж емігрантів, які зможуть дати корисні поради, підтримати. З товаришами свого іноземного обранця теж варто налагодити стосунки, адже відтепер ти житимеш на їхній території.

Якнайшвидше влаштуйся на роботу, якщо, звичайно, твій наречений не мільйонер.

З’ясуй корисні номери телефонів та усі важливі та можливі адреси: консульства, організацій із захисту прав жінок, емігрантських центрів тощо.

Вона – молода й амбітна співачка, яка за короткий проміжок часу здобула популярність та любов слухачів. Вона захоплюється психологією, любить домашніх тварин і мріє про велику сім’

Донька військового хірурга та вчительки

Злато, ти народилася у Мурманську в Росії, дитинство та юність минули на півдні України…

Так, справді, на світ з’явилася на півночі Росії, де дуже холодно. Коли мені виповнилося п’ять років, сім’я перебралася на Україну, в Крим. Це була мрія мами, адже вся її рідня – з півдня, тож звикли до тепла. Та й по татковій лінії прадід мав італійське коріння. А взагалі, в мені багато різної крові тече.

Тато служив військовим хірургом на підводному човні, а мама – філолог, правда, згодом, з подачі батька, здобула ще й фах медпрацівника. Сьогодні вона працює директором у піцерії.

А як ти, маленька дівчинка, сприйняла переїзд?

Крим, море й гори – це для дитини справжня радість. Хоча мене спершу нікуди саму не відпускали, але згодом я подружилася з місцевими дітлахами, була своя компанія. Ми гралися в «козаки-розбійники», купалися в морі й стрибали з п’ятиметрової вишки у воду, а в горах – досліджували печери. Рада, що виросла в Криму, адже там клімат дуже сприятливий для розвитку вокального апарату. Через те, думаю, в Україні так багато співучих людей. А от у Росії – дуже холодно, й там люди стримано дихають, відтак і голосистих співаків у них менше.

Від музичної школи – до інституту Глієра

Коли музика полонила?

У мене в родині немає професійних музикантів, я перша торую цей шлях, але всі дуже гарно співають. Так, бабусю Надю по татковій лінії запрошували навіть солісткою до Києва, бо в неї було колоратурне сопрано. І мама, і тітка, і бабуся Ліда по маминій лінії теж прекрасно інтонують. Гадаю, й татко мій, коли б його навчити, теж непогано співав би, адже має оксамитовий тембр голосу. Музика зажди була в моєму житті, тому й музичну школу закінчила по класу фортепіано.

Невже з дитинства прагнула бути співачкою?

Спершу мріяла бути дресирувальницею, бо дуже люблю тварин. Потім деякий час цікавила журналістика. Згодом спробувала навчатися на психолога, оскільки ця галузь теж мене приваблює, але одразу залишила цей задум, бо мені бракувало творчості. Хоча й досі читаю багато книг з психології, адже це допомагає зрозуміти людей. Та завжди на першому плані у мене була й залишається музика.

А як батьки сприйняли твій вибір?

Татко спершу був проти, хоча й не озвучував цього вголос, а от мати завжди підтримувала, їздила зі мною на різноманітні конкурси. Іноді, якщо в мене опускалися руки, вона впевнено казала, що я – зможу. І це завжди допомагало. Коли прийшов час вирішувати, де навчатися, я зібрала валізи й поїхала до Києва. Усі були трохи шоковані, адже фінансів на навчання, та ще й у столиці, не було. Сказала батькам, що коли мені не вдасться вступити самостійно, без грошей, то за гроші я вчитися не буду, бо музика – це талант, а не копійки. Вступила в інститут Глієра…

Сьогодні ще навчаєшся?

Закінчила відділення естрадного вокалу з червоним дипломом і вступила на джазове, але зараз у мене академвідпустка. А навчатися потрібно завжди, адже виконавцю треба вміти не тільки співати, але читати ноти з листа, грати на якомусь інструменті, зрештою, орієнтуватися в жанрах і напрямках музики.

Золотий вогонь

Яким був шлях до успіху?

Нелегким, у певний момент хотіла кинути все й поїхати звідси в Європу, бо там простіше талановитим людям знайти себе. Адже неодноразово стукала у різноманітні двері, шукала підтримки, продюсера, та ніхто не брався зі мною працювати або ж пропонували підлаштовуватися під когось, копіювати. Правда, з часом зрозуміла, що за кордон просто хотіла втекти від себе, а треба, насамперед, себе знайти тут, а вже потім кудись бігти. І врешті пощастило: мене запросили працювати бек-вокалісткою в Михаїла Некрасова, який нині разом із дружиною мене продюсує.

З чого почалася ваша співпраця?

Якось Некрасов попросив, аби я заспівала те, що мені подобається. І моє виконання йому припало до душі. А потім був кастинг на «Бізнес-радіо», який я успішно пройшла і деякий час працювала єдиною співаючою радіоведучою. При цьому треба було виконувати пісні різних жанрів і напрямків. Михаїл мене побачив з усіх боків, і так почалася нова музична історія.

Як народився псевдонім Злата Огнєвіч?

Цілком спонтанно, хоч не всі сприйняли це нове ім’я в угорській манері. А от я дуже швидко звикла, адже, якщо заглибитися, то це означає «золотий вогонь». Ми хотіли, щоб псевдонім відображав внутрішню енергію, музику, яку творимо. Та й виросла я в Криму, на півдні, де тепло й сонячно. З новим іменем гармонійніше себе почуваю.

Головне – не зрадити музиці

Не так давно разом з Асаном Біляєвим ти перемогла у грандіозному проекті «Народна зірка-3». Як вважаєш, що дають такі талант-шоу?

Насамперед, демонструють те, що поруч із нами живуть люди, які прекрасно малюють, грають, співають, танцюють, але їх ніхто не підтримує, тому свій шлях торувати дуже важко. Складається думка, що державі справжні таланти не потрібні, владні мужі нині вирішують купу інших справ, а культуру відкидають на задвірки. При цьому звикли тільки автентику просувати, «шароварщину», але ж довкола так багато цікавих виконавців і гуртів.

Твій кліп на пісню «Зозулька» знятий у популярному нині жанрі фентезі…

Фентезі – надзвичайно багатий ґрунт, та я ще й дуже люблю казки і фантастику. Тому коли запропонували робити відео саме в такому напрямку, була дуже щасливою: спробувала себе в ролі амазонки, покаталася на конях, підкорила скелі на… височенних підборах. Одного разу, правда, ледь не впала з гори, в усіх аж дух перехопило. Знімали відео за 180 км від Києва, в Черкаській області. Пощастило працювати з талановитим режисером Олегом Степченком, – скоро у світовий прокат вийде його фільм «Вій».

Як обираєш пісні, на що чи на кого орієнтуєшся?

Роблю те, що мені подобається, що резонує з моїми почуттями, а це не завжди означає популярність і прибуток. Створити одну композицію, щоб потім відспівати з нею триста корпоративів і заробити купу грошей, як на мене, – зрада музиці. Тому відразу, як тільки-но зародилася наша з Михаїлом співпраця, ми вирішили, що це буде насамперед творчість. І сьогодні, наприклад, маємо дуже цікавий проект: записуємо в сучасній обробці українські колискові. Їздимо в експедиції, зафіксовуємо народний мелос, але щось додаємо й своє.

Сольна кар’єра, участь у конкурсах, кастингах, шоу, при цьому – ще й солістка ансамблю Збройних Сил України… Чи часто вдається бувати вдома?

Зараз дуже рідко бачу рідних, татко на мене навіть трішки ображається. З роками розумію, що батьки – це найдорожчі та найближчі люди, справжні друзі. Вони завжди відверто кажуть, що їм подобається, а що ні і в творчості, і в образі.

Про особисте

Пам’ятаєш перше кохання?

Аякже, мені було 15 років. Ті почуття запам’ятала назавжди і тепер проектую їх на нові взаємини. Якщо відчуваю щось схоже, тоді це – кохання, а не просто якась симпатія.

Чи батьки якось впливають на вибір молодого чоловіка?

Впливали, коли жила з ними. Батько в мене дуже строгий, і тому мої прихильники проводжали мене тільки до рогу будинку, щоб тато, бува, не помітив. Нині всі рішення приймаю самостійно.

А тато брав участь у твоєму вихованні, чи більше цим займалася мама?

Він часто й надовго вирушав у плавання, коли була ще зовсім маленькою. Коли ж переїхали в Крим, то стали більше часу проводити разом. Саме завдяки йому ми з сестрою добре володіємо українською, адже щотижня один день ми спілкувалися виключно рідною мовою. Тато постійно переймається нашою долею, переживає за освіту, хвилюється через хлопців.

Ти відверта з батьками?

Мамі розповідаю те, чого не розкажу подругам, а з татком раджуся щодо вибору подарунка для чоловіка або з приводу здоров’я, адже він же лікар… Батьки мені допомагають морально, і це дуже важливо. А я мрію, щоб настав той момент, коли зможу підтримувати їх матеріально, аби вони могли подорожувати цікавими куточками світу.

А як гадаєш, від кого юнаки й дівчата повинні дізнаватися про інтимне життя?

Мені пощастило, що на ці теми я спілкувалася з матір’ю. Та й у школі в нас були лекції. Вважаю, діти про такі важливі речі мають дізнаватися саме від батьків, а не з вулиці чи власного досвіду, коли вже неможливо нічого змінити. Ми хочемо, щоб діти довіряли батькам, тож треба з ними спілкуватися.

Хто несе більшу відповідальність у стосунках, чоловік чи жінка? Особливо, коли настає неочікувана вагітність?

Тут має бути спільна відповідальність, бо кожен знав, на що йшов. І мені незрозуміло, коли кажуть «він (чи вона) винна». Так не буває. Просто іноді хтось забуває про захист, і тоді починаються взаємні звинувачення. Дитина, навіть коли вона незапланована, – це не іграшка, яку ти народив, поняньчив і кудись комусь віддав, а потім купив нову. Це плід любові. І я дуже серйозно ставлюся до цієї теми, але своє життя наразі не пов’язую із сім’єю, бо на часі – тільки музика.

А коли ж прийде час для сім’ї?

Не знаю. Хоча планувати треба, бо думки матеріалізуються. Мабуть, коли досягну всього задуманого у професійному плані, тоді з коханою людиною створю родину.

Сцену покинеш?

Ні, спробую поєднати роботу й дім. Не зможу без музики, без співу, адже сцена – це все для мене.

І насамкінець. Що б ти побажала нашим читачам?

Жити з гармонією, з посмішкою, бути відкритою людиною, щоб світ посміхався у відповідь…

Худни з розумом

Ти, мабуть, вже неодноразово чула про різноманітні дієти. Ними захоплюються, їх рекомендують зірки шоу-бізнесу, спортсмени і навіть політики, це стало популярною тенденцією. Можливо, ти вже випробовувала деякі з них. Дієт існує багато, але не варто розпочинати з першої-ліпшої, адже те, що підійшло комусь, твоєму організму може нашкодити. Потрібно вибирати її, враховуючи вік, будову тіла, загальний стан організму.

Якою б не була спокуса швидкого зниження ваги, врахуй, що жодна дієта не може бути основою харчування. Навіть фахівці-дієтологи підтверджують, що негативних наслідків тут часто буває більше, ніж користі. Дієта обмежує надходження в організм білків, жирів та вуглеводів, мікроелементів, усього того, до чого ти звикла і на що налаштувала свою систему травлення. Якщо в тебе вже є проблеми зі шлунком, з обмеженнями в їжі взагалі потрібно бути дуже обережною, щоб не погіршити здоров’я ще більше. Швидке схуднення – стрес для організму, а це означає, що ризик розвитку гастриту чи виразки підвищується.

Під час довготривалого обмеження в їжі у твоєму організмі руйнуються жирові та м’язові тканини. Це, в свою чергу, призводить до порушення обміну речовин та менструального циклу, погіршання пам’яті, зниження опірності організму до інфекцій. Не експериментуй зі своїм здоров’ям, а тому, якщо хочеш спробувати дієту, ознайомся з різними їх видами, порадься зі спеціалістами.

Перш ніж вдатися до дієти, розпочни з легших способів схуднення і підтримки оптимального рівня ваги. Можливо, тобі достатньо буде просто зменшити порції, скористатися порадами для зниження апетиту або зайнятися спортом.

Відпочивай активно

Чи не ловила ти себе на думці: от добре було б прогулятися, але так не хочеться вставати із зручного крісла, відриватися від улюбленого комп’ютера… Тож, замість того, аби провести час на свіжому повітрі, пройтися, ти «вбиваєш» години у задушливій кімнаті. А як відомо, головним складником здорового способу життя є саме фізична активність. І це не обов’язково йдеться виснажливі тренування у спортзалі чи багатокілометрові пробіжки довкола стадіону. Часом треба просто активно відпочивати й знайти для себе найприйнятнішу форму фізичних навантажень.

Якщо ти регулярно робитимеш хоча б ранкову зарядку, то зможеш уникнути багатьох хвороб: серцево-судинних недуг, остеопорозу, ревматизму тощо. Крім того, такі вправи позитивно впливають на психіку, зменшують страх, допомагають позбутися депресії, покращують сон. А ще – поліпшують настрій, бо під час фізичних навантажень ми забуваємо про щоденні проблеми, побутові клопоти, женемо геть від себе стреси.

Але якщо й це не є переконливим аргументом для тебе, щоб негайно знайти скакалку чи гантелі, май на увазі – регулярні заняття спортом підвищують лібідо. Адже в ті хвилини, коли твої м’язи відчувають навантаження, виділяються певні гормони, які відповідають за сексуальну енергію в організмі. Разом із тим, фізичні вправи покращують тіло, допомагають тримати себе в тонусі, а стрункі форми приваблюють представників протилежної статі.

До слова, якщо тебе не спокушають аеробіка, аква-аеробіка чи фітнес, запишися на танці. Це також прекрасна можливість не просто корисно провести час, але й здивувати кохану людину новими вміннями.

Не лінуйся – вітамінізуйся!

Ще змалечку нам усім втовкмачують у голову, що вітаміни корисні, що це – незамінні складові здоров’я та працездатності. Однак у продуктах харчування вони містяться в незначній кількості, і нестача одного з них може призвести до збою в діяльності усієї системи. А достатня кількість вітамінів у організмі забезпечується лише за допомогою різноманітного харчування.

Мабуть, у рекламі на телебаченні, в журналах, а також навіть на пляшечках з-під кремів та шампунів ти бачила написи «містить вітаміни А та Е». Так, саме завдяки цим вітамінам твоя шкіра еластична, пружна і персикового відтінку. Це справжнісінькі вітаміни краси та молодості. А от через їхню відсутність у тебе можуть з’явитися фурункули, вугрі й навіть екземи. І якщо боїшся зморшок, не варто бігти одразу до косметологів. Потрібно лише поповнити організм вітаміном Е.

Вітамін А (ретинол) – необхідний для нормального росту, функції зору, обміну речовин. Ретинол надходить до організму з продуктами тваринного походження, рослинною їжею у вигляді каротину, який у печінці перетворюється на вітамін. Найбільше його міститься у жовтках яєць, печінці, вершковому маслі, на каротин багаті морква, томати, абрикоси, перець, гарбуз.

Вітамін Е (токофероли) сприяє засвоєнню жирів, вітамінів А, D, бере участь в обміні білків, вуглеводів, впливає на функцію статевих та ендокринних залоз. Добова потреба дорослих – 10 мг, вагітних та жінок, які годують немовлят груддю, – 15 мг. Багатими на токофероли є зернові та овочі, жирні молочні продукти, яйця, олія, горох, квасоля, гречана крупа, м’ясо, риба, шпинат, абрикоси.

У тебе алергія, ти частенько хворієш, а твоя шкіра бліда та суха? Не лякайся, тобі не вистачає вітаміну С! Вітамін С (усім відома аскорбінова кислота) бере участь у процесі кровотворення, сприяє засвоєнню в організмі інших вітамінів, білків, заліза, поліпшує роботу печінки, функцію нервової та ендокринної систем. Добову потребу в цьому вітаміні може задовольнити вживання 200 г свіжих фруктів і ягід, 200 г салату із свіжих овочів, зелені, 200 г соку із свіжих овочів та фруктів.

Вітаміни групи В – В1, В2, В6 (тіамін, рибофлавін, піридоксин) – регулюють обмін речовин, функцію багатьох органів і систем. Потреба в них підвищується при м’язових навантаженнях, нервово-психічних напруженнях. Через брак в організмі вітамінів цієї групи порушуються функції нервової, травної, серцево-судинної систем, уповільнюються процеси росту, кровотворення, знижується стійкість організму проти різних хвороб. І ламкість нігтів та посічені кінчики волосся, які так не пасують до твого вишуканого й цілком довершеного іміджу, теж від їхньої нестачі. Добову потребу в цих вітамінах можуть забезпечити молоко, сир, м’ясо, ковбаси, риба, хліб, крупи.

За спостереженнями лікарів, на теренах України частіше зустрічається нестача вітамінів, аніж їхній надлишок, тому можна сміливо сказати: чим більше корисних продуктів ти вживатимеш, тим краще. Адже брак хоча б одного з вітамінів неодмінно відобразиться на твоєму зовнішньому вигляді, і жодні креми та процедури тоді вже не допоможуть.

І про інтимне

Твої статеві стосунки завжди супроводжуються ризиком зараження венеричними хворобами (сьогодні їхня кількість збільшилась, і вони називаються захворюваннями, що передаються статевим шляхом). Мова йде про сифіліс, гонорею, кандидоз, гепатит В і, звичайно, СНІД. Взагалі, відомо понад 20 мікроорганізмів (бактерій, вірусів, грибків), які мігрують від одного статевого партнера до іншого через шкіру та слизові оболонки – теплі, вологі поверхні піхви, уретри, анальний отвір, ротову порожнину. Отож, захворюваннями, що передаються статевим шляхом, ти можеш заразитися під час інтимного контакту, особливо через генітальний (статевий), оральний (через рот) чи анальний (через задній прохід) секс.

Таким, на жаль, є інший бік медалі, що називається «секс, інтимні стосунки». Ризик захворіти на венеричні хвороби досить високий, оскільки відомо, що у 29 відсотків підлітків, які ведуть сексуально-активний спосіб життя, виявляються ознаки захворювань, що передаються статевим шляхом. Та ступінь ризику залежить лише від твоєї обізнаності та безпечної поведінки. Тому зведи свій ризик захворіти до нуля! Пам’ятай про контрацепцію, адже так ти піклуєшся не лише про себе та партнера, але й про майбутніх дітей.

«Тотальна ейфорія, коли мороз іде по шкірі від щастя. Стоїш на сцені, бачиш перед собою сотні, тисячі облич, які раді тобі, які співають твої пісні. Момент слави, який можна порівняти хіба з народженням дитини. Таке трапляється дуже рідко, але буває… Заради таких миттєвостей треба жити», – так вважає лідер гурту «С.К.А.Й.» Олег Собчук.

Сьогодні ви не тільки частинка популярної групи, але й автор сольного проекту «Muza». Уже відбулась  репрезентація цієї концертної програми. Як народилася ідея створити власну «Музу»?

Задум сольного проекту оселився у моїй голові давно, і це ні для кого не було секретом. Разом із гітаристом, ми вже давно хотіли зробити щось таке, що відрізнялося б й акустично, й за концепцією від «С.К.А.Я.». А народилося все доволі спонтанно: тоді ми довго працювали у студії над новим альбомом, і страшенно захотілося чогось нового, тихішого.

А як тоді «С.К.А.Й», вони з «Музою» не «посваряться»?

Це два різних проекти, які розвиватимуться паралельно, навіть музиканти будуть практично ті ж самі. Але в «Музі» з’являться й інші інструменти: саксофон, труба, контрабас. У планах взагалі – чимало нового. Так, уже цієї весни вийде ще одна композиція «Я тебе люблю», а нині вже є «Історія» – дует із фольк-співачкою Мартою Шпак.

А чому виникла потреба створити щось інше?

Як би дивно це не звучало, але в мені живе дві людини: одна – дуже спокійна, а інша – це «бомба» та «вибух». І хочеться, аби вони обидві реалізувалися.

«С.К.А.Й.» – це рок-команда, яка грає і легшу музику…

В Україні дуже «галаслива», гучна музика перебуває поза комерцією, і реальний рок-н-рол у нас майже неприбутковий. Тому рок-колективам доводиться знаходити так звану «золоту середину». «С.К.А.Й», власне, це і робить. Таким чином, на телебаченні у нас – музика для широкого загалу, а на закритих вечірках та в клубах – дещо інша. Звичайно, якби «С.К.А.Й.» мав кілька телеканалів і радіостанцій, то робив би те, що хоче. А так ми, правда, теж робимо те, чого хочемо, але все таки з розрахунку на побажання слухача.

Як все таки вдалося гурту з Тернополя підкорити столицю й Україну загалом?

Цьогоріч «С.К.А.Ю.» буде вже десять років. А на всеукраїнський рівень вийшли років п’ять тому після проекту «Свіжа кров» на одному з музичних телеканалів. Взяти участь у цьому шоу нам запропонував Сашко Положинський із «Тартака». Ми погодилися, вдалося показати себе з найкращого боку. А далі все просто: знайшли продюсера, підписали контракт. І відтоді наше життя змінилося в кращий бік. Навіть не уявляю, чим би займався, якби зараз жив у Тернополі.

Нині в «файному місті» є чимало хороших гуртів, але чомусь на велику сцену вони не можуть пробитися…

Тут уже як пощастить. Якщо напрямок гурту збігатиметься з потребами слухацької аудиторії, музиканти матимуть хороші інструменти й технічно будуть підкованими, тоді може й пофортунити. Ми, скажімо, просто опинилися в потрібний час у потрібному місці, нас підтримали рідні, друзі, продюсери, і так все закрутилося…
Єдине, що можу порадити колегам-музикантам, це написати одну хорошу «хітову» пісню. Таку, аби її всі співали. І тоді пробувати іти далі.

Концерти, гастролі, поїздки… Як сім’я ставиться до того, що Вас часто не буває вдома?

Дружина мене розуміє й підтримує. Хоча непорозумінь, звичайно, не уникнути, всіляке буває, але справляємося. У кого у взаєминах чи просто у буденному житті не трапляється різних незгод? Таке життя. Але якщо чоловікові сидіти вдома і нічого не робити, це теж неправильно.

А як гадаєте, за якими принципами, критеріями треба обирати дружину?

Головне, щоб удвох людям було спокійно, класно, цікаво. Думаю, кожен чоловік підходить до такого важливого кроку по-своєму. Хтось готується ледь не пів життя, у когось це відбувається спонтанно, а дехто так і залишається самотнім. Переконаний, що коли ти усіма часточками душі відчуваєш жінку, довіряєш і віриш їй, коли вона викликає у тебе повагу і подобається, тоді треба робити все, аби ця людина була поруч. Повага, увага й бажання – ось що найважливіше. Ці критерії, власне, й становлять любов.

Ви – батько двох дітей. Як виховуєте їх?

Моїй старшій доньці уже вісім, і за ці роки зрозумів, що з віком дитини треба оновлювати методи виховання. Необхідно постійно читати спеціальну літературу, слухати тренінги різноманітні. А у вихованні дітей, спілкуванні з ними керуюся принципом «Дозволяй, але не розпускай».

Кажуть, донька – татова, а син – мамин…

Це точно (посміхається). Таня – моє «дзеркало». Іноді сварю її, хоча розумію, що сварюся на самого себе. Потім прошу вибачення й розумію, що я такий самий, навіть гірший, бо ж дорослий. Водночас, хочу, щоб мої діти були кращими, ніж я, щоб не повторювали моїх помилок, не «ставали на ті ж граблі». При цьому не варто переходити на емоції, просто треба все пояснювати.

Ви – строгий тато?

Лише тоді, коли в цьому є потреба, коли ситуація виходить з-під контролю. А так – дуже демократичний. Не хочу тримати дітей у «залізних» рукавицях і нікуди не відпускати. Насправді, не можна світ ховати від дітей, треба, щоб вони бачили якнайбільше, але водночас, – необхідно пояснювати, як все працює.

І про стосунки між чоловіком і жінкою, про інтимне теж говоритимете з дітьми?

Аякже. Питанням статевого виховання треба приділяти особливу увагу і, причому, саме батькам. Бо якщо не тато й мама, то це зробить вулиця, а тоді – проблем не уникнути.

Чи у майбутньому впливатимете на вибір дітьми їхнього життєвого шляху?

Нехай самі обирають, а я дам базис, основу, щоб був вибір. От Танечка гарно малює, пише казки, співає, танцює. Тому одного дня мріє бути співачкою, іншого – художницею, третього – письменницею. То ж нехай шукає себе.

Як донька й син ставляться до тата-співака?

За їхньою реакцією часто визначаю, чи сподобається композиція публіці. І якщо діти підспівують, пританцьовують, то, очевидно, «Скаї» потрапили в «десятку».

Народження дітей має бути спланованим, чи це вже як Бог дасть?

Бажано, щоб такі речі в житті були спланованими. Якщо у стосунках двох людей все гаразд, вони кохають одне одного, і з’являється дитина – це супер. Звичайно, є чимало випадків, коли народжуються небажані діти, і їх просто покидають. Це дуже сумно, навіть страшно.

Готові були б за потреби залишити роботу й сидіти з дітьми вдома?

Буває, що залишаюся з ними на деякий час сам. І розумію, наскільки це складно. Природа так зробила, що народження й виховання малечі жінка і психологічно, і фізично сприймає легше, ніж чоловік. Особливо, дитячий крик. Чоловіка він більше дратує. У жінки одночасно й однаково працюють дві півкулі головного мозку, а от у чоловіка – більше права розвинена. Як кажуть, Бог чоловікові дав сокиру, а жінці – каструлю. Разом із тим, покажіть мені щасливу сім’ю, де чоловік заробляє менше дружини? Таких випадків нині багато, але, здебільшого, там немає щастя. Це, звичайно, моя суб’єктивна думка. Але переконаний, що саме чоловік – годувальник у родині. І так мене, до речі, вчив ще батько.

Після кризи багато молоді прагне виїхати з України. Чому, як думаєте?

Мене самого іноді відвідують думки поїхати кудись, аби мої діти нормально росли, не слухали вночі матюків від сусідів чи знадвору. Добре, коли є приватний будинок, і ти сховаєшся за високим парканом, а в школі? Там суцільна корупція і матюки. Виховати нормальних дітей у нас важко. Моїй дружині треба взагалі давати медалі за те, що вона стільки вклала і далі вкладає у дітей. Загалом, в Україні з медициною, освітою, соціальною сферою, вихованням – біда. У нас, щоб виросла нормальна, адекватна, духовно й фізично розвинута людина, треба докласти багато зусиль.

Але ж ви досі тут?

Надія поки жива. Моя серце і душа завжди будуть тут. Нас «там» не чекають. Та й чи це щось змінить? За кордоном я б не пропав, питання в іншому, – чим доводиться жертвувати і чи варте воно того, аби ламати себе?

Про що мрієте, як чоловік, батько, артист?

Щоби рідні, близькі, друзі були живі-здорові, щоб в Україні щось нарешті змінилося в кращий бік, щоб «С.К.А.Й.» слухали в усьому світі.

3 серпня 2009 року пішов у засвіти лідер гурту «Брати Гадюкіни» Сергій Кузьмінський. З ним відійшла у вічність ціла епоха рок-музики України… І хоча Кузі немає з нами вже три роки, композиції «Гадів» і досі посідають перші місця у різноманітних хіт-парадах. Частенько на вулиці можна зустріти молодих людей, які наспівують слова, що давно, здається, стали народними, як-то: «Було не любити, а я полюбив», «Наркомани на городі», «Добий бродяга п’ятку і поїдем в файне місто Тернопіль»…

- Мій шлях співака, поета-пісняра, композитора і дебошира був тернистим. З дитинства піонерського у вокально-інструментальних ансамблях поневірявся. Багато бачив людської несправедливості, – розповідав у одному з Інтернет-інтерв’ю Сергій Кузьмінський. – У роки брежнєвського застою вміння мої розвивалися по барах та весіллях, у районних філармоніях.
У 17-річному віці Сергій «підсів» на наркотики, за що згодом відбув арешт за ґратами. Так радянське суспільство намагалося його вилікувати. Дурману довго не покинути не міг, хоча робив спроби, іноді по кілька місяців сидів «чистим».
За ті роки досвіду накопичилося чимало, от і вилився він у піснях «Братів». Драйвова музика, жива мова, історії з життя. То був, як вибух. Молодий гурт зі Львова, який одразу почали порівнювати з «ВВ» із Києва, називали навіть крутішим за «ВВ».
– Перший наш концерт був у якомусь БК, я навіть не пам’ятаю назви. Десь на Новому Львові. Пригадую тільки, що працював лише лівий портал – навіть не портал, а просто дві колонки, одна на одній. І нічого так. «Зажигали», – ділився спогадами Кузя.
Вперше гучно «Гади» заявили про себе на фестивалі «Голосієво-88». Тоді вже у рідному місті вони стали ледь не культом, адже грали підпільні концерти, тоді як влада намагалася те все «прикрутити». Як відомо, заборонений плід – найсолодший. Десь у підвалі записували пісні, які відразу ставали хітами.
Остаточно «гадюкоманія» накрила країну після першої «Червоної Рути-89» у Чернівцях. «Арівідерчі, Рома», «Лихо», «Мостиська», «Наркомани на городі», «Мертвий півень», «Чуваки, всьо чотко» – веселі, дотепні пісні про реалії тогочасся. Гастролі в Москві, участь у «Різдвяних зустрічах» Алли Пугачової, поява нового альбому й величезна популярність. «Гади» не мали ані хвилини перепочинку, а Сергія Кузьмінського усе більше затягувала наркотична залежність.
Бельгійські друзі Кузі, подружжя українців-емігрантів, допомогли йому з виїздом до Брюсселя, де він пройшов курс лікування та реабілітації від наркотиків. З-за кордону Кузьмінський писав листи, в яких ділився враженнями від програми лікування. Їх отримував Сашко Богуцький у Львові і друкував у київській газеті «Аут».
«Хай, Сашко! Речі насправді дивні. Я вже більше тижня є clean (хоч madam N., моя господиня і споносор по програмі, із тим не погоджується, бо я ще приймаю якісь секретні pills від абстиненції, срачки і для спання. Насправді, не знаю навіть їхньої назви, та, відверто кажучи, мені і то до сраки, аби легше було. А легше з кожним днем, і доза тих пігульок вже втричі знижена. Тож, коли я перестану їсти ті pills, можна рахувати, що я clean). Одна з головних ідей програми, в яку я запхався (дякую тобі, Боже), якраз у тому, що людина, яка є an addict (тобто, в наркотичній – або в алкогольній залежності, без різниці), якщо хоче повернутися до життя, мусить забути взагалі про всі речі, здібні змінити його психофізичний стан. Тобто, для нашого львівського наркомана, який має справу, як пишуть у мєнтовських експертизах, з героїном-3, після курсу дезінтоксикації і реабілітації – перша гальба пива – то є стопроцентово гарантоване повернення до добрячого дозняку ширки – через певний час».
І таки допомогло. Тож, коли Кузьмінський повернувся додому у Львів, то теж започаткував тут анонімні зібрання наркоманів. Однак через незгоду з представниками міліції та влади, довелося їх прикрити.
– Загального рецепту від цього зла, напевно, немає, – розповідав Кузя. – Можливо, крім одного – треба померти і народитися заново, причому іншою людиною. Щоб, коли опіум повернеться, він тебе не впізнав.
Саме тоді, після Брюсселю, «Гадюкіни» почали поступово вмирати. У 1995 році світ побачив останній альбом гурту «Було не любити». І все ніби налагоджувалося, але бенд розпався.
– Суб’єктивно, для мене історія з Гадюкіними була просто мідними трубами, після яких я виявився у тому умиротвореному стані, в якому перебуваю зараз, і якому дуже радий, – згодом сказав Кузя.
Перебрався до Москви, де почав творити електронну музику. Там одружився й прожив останні роки життя. Навесні 2009 року Кузі поставили діагноз «рак гортані 3 ступеня». Він боровся з онкозахворюванням. За твердженням лікарів, після проведення першого сеансу хіміотерапії пухлина зменшилася на 70%, але у хворого спостерігалося важке проявлення побічних ефектів, викликаних радикальними методами лікування та наявністю хронічного гепатиту С. І вже у серпні його не стало… Поховали у Львові на Личаківському кладовищі.

3 червня 2011 року в Києві відбудеться концерт пам’яті Сергія Кузьмінського «Я вернувся домів». Легендарні «Брати Гадюкіни» разом із кращими українськими рок-гуртами зіграють найпопулярніші пісні «Гадів».
– Коли Сергій пішов з життя, відразу всі зрозуміли, наскільки його особистість як поета та одіозної фігури мала вплив на людей. Спілкуючись з нашими друзями і шанувальниками, ми збагнули, що ті пісні, які виконували «Гадюкіни» і які любили мільйони людей, не мають права тихо вмирати в музичних колекціях чи архівах, і що їм слід дати нове життя. Саме тому ми вирішили зібрати наших друзів-музикантів в одному концерті і разом із фанами Сергія згадати його пісні, – розповів музикант групи Павло Крохмалов.
Публіка побачить і почує 16 рок-команд, які представлять власні обробки «гадюкінських» хітів. То будуть «Океан Ельзи», «Бумбокс», «Воплі Відоплясова», «Перкалаба», «ТНМК», «Ляпіс Трубецкой», «ТІК», «Кому Вниз», «ДахаБраха», «Мандри», «TheВйо», «Mad Heads XL», «ФлайzZzа», «Гуцул Каліпсо», «Гайдамаки» і «Димна Суміш».
До слова, в 2006 році останній концерт «Гадюкіних» у столичному Палаці Спорту зібрав 12 тисяч глядачів, і до сьогодні ніхто з українських та закордонних музикантів не зміг повторити їхній неймовірний аншлаг.

]]> http://tobi.in.ua/stars-for-you/articles/1369/feed 0 http://tobi.in.ua/stars-for-you/articles/1360 http://tobi.in.ua/stars-for-you/articles/1360#comments Thu, 07 Oct 2010 09:03:57 +0000 admin http://tobi.in.ua/?p=1360 Завдяки цій людині, тернополяни отримали один із перших у місті супермаркетів, дізналися, що базаром може бути не тільки павільйон, де продають городні овочі та фрукти, а іншомовне слово „аквапарк”, за прогресивного підходу, може звучати реально навіть у контексті Тернополя. Він креативний, спортивний та ініціативний, легкий на підйом і сприйнятливий до усього нового й цікавого – підприємець, голова Організації роботодавців Тернопільської області Віктор Іванович Дрозд.

Наскільки відомо, ви корінний тернополянин, тому можна сказати, що знаєте місто з дитинства.

В принципі так, хоча насправді я народився у Володимир-Волинському, в тримісячному віці батьки перевезли мене до Кременця, а до Тернополя ми переїхали, коли закінчив перший-другий клас. Це було в 1969 році. І відтоді, з перервами на армію, аспірантуру, одруження, я постійно тут жив.

Що змінилося у місті відтоді, як Ви його пам’ятаєте?

Як відомо, кожне місто „роблять” люди. Так сталося, що в Тернополі спостерігалося змішування культур, національностей. Звичайно, українська культура превалювала. Крім того, інженерний потенціал Дніпропетровського комбайнового заводу „робив” наш комбайновий, а „Електросили” – „Ватру”. І вузи тернопільські були високого рівня. Наведу приклад: у нас в аспірантурі викладав старий академік-математик, дуже принциповий, прискіпливий. На одному із семінарів я зробив кілька доповідей, і він запитав мене: „Молодий чоловіче, звідки ви?”. Я подумав, чого буду розповідати про Тернопіль, він і міста такого, напевно, не знає, тому відповів: „Львівська політехніка”. А викладач каже: „От, зразу видно „фірму”!”. Я промовчав, але зрозуміло було, що це, швидше, комплімент тернопільському „політеху”. На жаль, за останні десять років спостерігається картина, коли, я вважаю, кращі представники тернопільської культури, думки, інтелігенції, волею долі чи випадку, опиняються з різних сторін океанів, в інших країнах, у столиці, на східній Україні. І зараз, на мою думку, інтелектуальний ріст Тернополя дещо призупинився.

А з чим асоціюється для Вас наше місто?

Головні асоціації – з дитинства, юності. Так сталося, що, займаючись спортом, півсвіту об’їздив, і спогади про Тернопіль 1970-80-х років – це місто в кращих традиціях малого містобудування світу, дуже зелене і чисте. І всі, хто приїздив сюди у відрядження чи друзі в гості, таке зауважували! Це було комфортне, зручне для життя місто… А зараз Тернопіль у мене асоціюється із застоєм.

Чим можете репрезентувати Тернопіль, як Ви собі це бачите?

Репрезентація має бути однозначно міста майбутнього, інтернаціонального міста за рівнем XXI століття. Тобто, це вже дещо інші підходи до ментальності. Як я вже казав, кожну географічну точку „роблять” люди. І сучасні, приміром, італійці– це зовсім не стародавні римляни, а єгиптяни – не нащадки фараонів. Географічно місце залишається одним і тим самим, але культура вже зовсім інша. Так і у нас. І ментальність міста, яка була тут років двадцять тому, подобалась мені більше. Тернопіль був більш сприйнятливим до нового, без жодних „зашореностей”. Це місто мало усі шанси. А чим би зараз репрезентував його? Звичайно, озером. Я сам частенько повторював анекдот, що є два міста в Європі із озером у центрі, – Тернопіль і Женева. Хоча, чесно кажучи, важко порівняти їх за розмірами, але, як не крути, женевська набережна дуже нагадує тернопільську. І коли ми, вперше перебуваючи у цьому місті, її побачили, то навіть усі з машини повискакували, настільки вона була схожою на нашу… У Тернополя є великий потенціал, щоб, як кажуть, „рвонути”, але немає волі співгромадян. І як тільки вона з’явиться, у нас багато шансів. Тут немає тих проблем, що є в індустріальних містах, там складніше. Це – наш „плюс” і наш „мінус”. Але вся „затримка” тільки в ментальності. Якщо раніше я був переконаний, що вона змінюється віками, то зараз у мене інша точку зору: іноді це відбувається навіть не десятиліттями, – два, три, п’ять років можуть суттєво на неї вплинути. Так, шалька терезів хоч трошки нахилиться в бік збільшення того чи іншого прошарку населення в місті, і ментальність кардинально зміниться, – або в кращий, або в гірший бік. На жаль, зараз, на мою думку, зменшився прошарок саме інтелігенції. Погано, коли долар, гривня, будь-яка грошова одиниця керує світом. Я сам підприємець і знаю закони бізнесу. Але не можуть матеріальні блага бути основним пріоритетом, інакше ми втрачаємо дуже багато речей. У Тернополі головна проблема – це культурна, а усі інші пов’язані саме з нею.

Які можливості, на вашу думку, Тернопіль вже втратив?

Найголовніший ресурс, який не відновлюється, це ресурс часу. Все можна було б повернути, але результат від втілення тих або інших ідей зараз чи тоді, коли вони пропонувались, різний. Кожна ідея потрібна в певний час, і, якщо її взяти „до” або „після”, ефекту не буде. На жаль, ми втратили той момент, коли весь світ, і Україна зокрема, дуже сильно розвивались. Це вузький період – вісім-десять років. Йдеться не тільки про економічне зростання, адже, за правильного ведення суспільства, воно сприяє і культурному, і освітньому, і спортивному прогресу. Інший нюанс, це побутуюча думка про те, що все, що було, так би мовити, „до нас” – не наше. Хоча те, що було хорошого в Тернополі за Радянського Союзу, – теж наше досягнення, адже місто „робили” ті ж люди, що й тепер. На жаль, вважається, що ми все починаємо „з нуля”, а це, я переконаний, неправильно.

А чи є у міста якісь „козирі”, якими можна було б скористатися?

Великі „козирі”, навіть в плані зміни ментальності, в тому, що багато наших громадян опинилися за кордоном – східним, західним. Різниця між нинішнім Тернополем і Тернополем, скажімо, вісімдесятих, полягає в тому, що тоді ми нічого не бачили і не знали. Варто людині кудись поїхати, інтегруватися в іншу культуру, не важливо, в яку, як у неї розширюється світогляд. Так от, величезний „плюс”, що у нас є потенціал людей, які виїхали з Тернополя, але вони все одно „наші” і можуть тим чи іншим чином вплинути на долю міста, – з нових життєвих позицій, з позицій отриманого досвіду тощо. Це, я думаю, допоможе кардинально внести зміни у свідомість тернопільського суспільства. Не факт, що ці люди повернуться, можливо, навіть і не потрібно, щоб це сталося, адже, як кажуть, святе місце порожнім не буває. Головне, щоб дух новизни, який вони сприйняли, привнесли сюди. Моє глибоке переконання, що поїхали найкращі, і ще одне не менш глибоке переконання – що, за правильної роботи, ми зможемо скористатися їхнім досвідом. Це наш невикористаний ресурс.

Чи хотіли ви, щоб ваша донька жила в Тернополі?

Як батько, звичайно, хотів би. Я робив усе, що від мене залежить, аби моя дочка побачила щось іще, окрім Тернополя, а далі – вибір за нею. Загалом, щодо молодого покоління, яке виїздить з міста… В той Тернопіль, який міг би бути (як тільки він „відбудеться”), вони повернуться. Люди завжди живуть там, де краще, і зовсім не факт, що в столиці краще. У мене була можливість жити і в Києві, і за кордоном, але я живу тут…

А як ви знайшли себе у місті, як вдалося залишитися тут і не змінитися?

Я довкола себе створив напівзакриту атмосферу тих людей, з якими мені комфортно. Це не питання архітектури і так далі, а спілкування. І якщо ще є люди (хоча з віком їх, на жаль, стає все менше), з якими мені приємно спілкуватися, значить це теж стимул, що мені тут поки що комфортно.

Чого, на вашу думку, не мало би у нас бути?

Є моделі поведінки предків – міська і сільська. Вони кардинально різні, і порівнювати їх між собою в плані щось гірше, а щось краще не дозволяється. Але й не можна їх змішувати. Скажімо, не може бути в центрі міста, в будній день, у обідній час хор весільних пісень. Для мене це нонсенс, адже ми – все таки європейське місто. Отже, неможливо плутати різні ментальності. У нас, на жаль, і з сільською ментальністю теж відбулися зміни: все гірше, що є у місті, в село перейшло, а от все краще із села до міста –ні!

Чи маєте Ви якийсь найяскравіший спогад, пов’язаний із Тернополем?

На озері у нас є острівець закоханих. Двічі на рік – навесні, коли вода трохи прогрівалась, і восени, коли ще не повністю вистигала, ми з друзями, порушуючи всі писані і неписані правила, рано вранці (щоб міліція не спіймала) з острівця перепливали озеро туди і назад. В армії і на Далекому Сході, де я жив після одруження, мені цього якраз і не вистачало. Такі запливи не були тяжкими фізично, але існувала особлива аура, від якої я міг заряджатися. Уже років десять, напевно, я не перепливаю озеро, бо, на жаль, немає з ким, але це – спогад про світле місто. А знакові місця у Тернополі для мене – це, те, що залишилось у серці з дитинства: Надставна церква, драматичний театр, парк імені Шевченка. А ще згадую естафети, які колись проводилися у нас двічі на рік. Під час навчання в школі, в інституті, працюючи на заводі, я постійно брав у них участь. І зовсім не йшлося, хто тут виграє, а хто – програє, але це було свято у місті. На жаль, зараз цього немає. І це питання не спорту, а фізичної культури, причому, ключове слово тут – „культури”. Як відомо, спорт – це складова загальної культури, а в нас таке її сприйняття чомусь пропало. Навпаки, – сприймається однобоко, причому, агресивно однобоко.

А що б ще ви хотіли повернути в місто, чого вже немає?

Мені дуже подобались наші клумби, – зараз вони кудись зникли. Теперішні ж більше нагадують зарості бур’яну, а не ті квітники, які колись були у Тернополі.

Чи існує, на вашу думку, ідея, яка могла би зібрати довкола себе тернополян?

Ідея має існувати у кожної географічної частини суші: якщо цього немає, не буде розвитку. Є така річ як адміністративна реформа, рано чи пізно вона відбудеться. І, на жаль, Тернопіль перестане бути адміністративним центром, – це економічні вимоги розвитку України як могутньої держави. Тому той політик чи громадський діяч, лідер поглядів, навіть неофіційний лідер, словом, та людина, яка зможе створити ідею Тернополя – не обласного центру, але з якимись власними „плюсами”, і цим шляхом місто піде, вона увійде в історію. Така людина врятує Тернопіль від забуття і занедбання. П’ять років тому ми писали план розвитку міста, де вказували для цього чотири шляхи. На жаль, ці ідеї не сприйнялись ні владою міста, ні громадою. Що ж, можливо, ми просто не „відбулись” як лідери поглядів. Але я бачу розвиток Тернополя і регіону загалом не як індустріальний, а швидше, як інноваційний проект. Я вірю, що якщо ми не втратимо час, то ще встигнемо. Загалом, для того, щоб ідея матеріалізувалась, про неї потрібно говорити. І ще переконаний, що не варто шукати наш потенціал в минулому, – він тільки в майбутньому. Думаю, що це все буде ще за мого покоління, і саме воно зробить задля цього свій вирішальний внесок.

Що б Ви хотіли побажати тернополянам.

Люди, не зациклюйтеся на минулому, будьте сприйнятливими до інших культур, не бійтеся відважуватися і помилятися. Якщо це буде, значить буде і все решта.

Людина повинна бути патріотом власного прізвища, родини, вузу, міста, і ніхто в неї це забрати не зможе, – наголошує

У Тернополі вже давно побутує думка, що наше місто – студентське. Чи це так насправді?

Безперечно, адже якщо ще нещодавно тут працювали гігантські підприємства, то тепер залишилися лише потужні навчальні заклади. Саме вони певною мірою перебрали на себе їх роль і впливають на життя міста, формують його обличчя. А ж яке те обличчя? – Сьогодення диктують гроші, і саме під цей диктат вирішуються питання завтрашнього дня. Відтак, з’являються нові бари, ресторани, нічні клуби. Тобто, те, що приносить гроші. А де ж палаци спорту, клуби за інтересами для молоді, адже молодіжна політика повинна бути спрямована на майбутнє, навіть не на день нинішній. Тому у вищих навчальних закладах і вирішують, чого потребує молода людина не тільки в їхніх стінах, а й поза ними. Університети випереджають ті потреби, які можуть постати у майбутньому в місті. І все це для того, аби продемонструвати, на що здатна молодь. І коли нині схибимо ми, викладачі, то завтра, на жаль, доведеться розширювати спецколонії. Зазвичай, старше покоління нарікає на молодь. Кажуть, що, окрім цигарки й пива, вони нічого не знають. Ви постійно спілкуєтесь з юнаками та дівчатами. Які вони? – Чудові. Бачу, що є студенти, які живуть років на десять-двадцять попереду свого часу. Вони інформовані, обізнані, ерудовані, знають, як поводитися в тій чи іншій ситуації. А ми, люди з досвідом, можемо їм показати, що не все так гладко, що в житті існують ризики, і намагаємося їх мінімізувати, – хоча б, принаймні, даючи гуртожитки, новітню літературу, передові технології, можливість поїхати за кордон тощо. І особисто як керівник вузу я намагаюся не відставати від молоді, бо розумію, що, аби спілкуватися з нею на рівні, варто хоча б добре комп’ютером користуватися й оволодіти іноземною мовою. Чи місто й громада цікавляться вами? – Ми – могутні фінансово, організаційно й інтелектуально. З нами рахуються в місті, а тому завжди охоче відкриваємо двері владі, приймаємо лідерів партій, дискутуємо, пропонуємо себе навіть, так званим, агресивним менеджментом. А як нас використовують, – це вже інша справа. Влада – капризна дама, і чим вона є вищою, тим частіше каже, що все знає, й слухати вже нікого не хоче. І це її найслабше місце, адже якщо нарешті прислухається й почує, то вже зовсім інші рішення прийматиме. Вважаю, що коли перший оступиться на п’ять сантиметрів, то останній – на метр. Тим, хто при владі, варто про це пам’ятати. А яким би мало бути наше молодіжне місто? – Взірцем у плані молодіжної політики. А для цього треба відкривати дискусійні й туристичні клуби, спортивні заклади, варто запроваджувати обмін студентами з інших країнами. Але не так, щоб тільки наші студенти виїжджали, але й щоб до нас приїздили навчатися з Європи. З вашого університету чимало студентів їздять за різними програмами на навчання. А чи повертаються? – Якщо років вісім назад лише 10 відсотків студентів поверталося, то нині 90-95. Тішить, що багато наших випускників працюють за кордоном. Отже, ми даємо хорошу базу, бо вчитися не примушуємо, а прагнемо стимулювати молоду людину працювати самостійно. Що найважливіше у вихованні молодої людини? – Викоренити поняття „маси” й дати розуміння слова „я”. І поняття це має вкладатися такий зміст: я – патріот власного прізвища, родини, вузу, міста, і ніхто в мене цього не забере, у мене свої переконання, а не нав’язані кимось зверху чи збоку, я – хочу сьогодні, а не завтра чи післязавтра. Отож, саме виховання власного „я” – головне завдання кожного. Тільки таким чином зможемо розвиватися далі. Сьогодні спостерігаємо, скажемо так, „перевиробництво” економістів, юристів, бухгалтерів… – Це не перевиробництво. Хоча ринок праці й переповнений випускниками цих спеціальностей, але, як не прикро, професіоналів, які б зі студентської лави прийшли і взялися за роботу, немає. За Радянського Союзу попитом користувалися технічні професії – всі хотіли бути інженерами, бо це ж конструювання літаків, підводних човнів, ракет. З переходом до ринкової економіки, в 1990-х, всі захотіли бути економістами та юристами. І це викривлене бачення, бо ж не кожен має до цього нахили. Але є попит, і вузи формують пропозицію, хоч більшість теперішніх навчальних закладів не має ні науково-технічної бази, ні кваліфікованих викладачів. Тернопіль для вас комфортне місто? – Так, воно завжди мене приваблювало. Пригадую, коли вперше приїхав до Тернополя, а родом я з Буковини, то заблукав у місті. З автовокзалу на „Дружбу” тоді тільки один автобус ходив, а добиратися треба було через Центр. Та мені допомогли привітні та щирі люди. Власне, в цьому й полягає унікальність нашого міста: тут ніхто нікого не образить, коли ви звернетеся за допомогою. Отак приїхав сюди вступати до економічного. До слова, спершу це був філіал економічного факультету київського інституту народного господарства, потім – факультет, і лише з 1971 року став окремим інститутом. Я був з-поміж тих, хто першим вступив сюди. Яким би мав бути Тернопіль завтра? – Свого слова ще не сказала наша культура. Нині ми думаємо більше про хліб насущний, а треба про духовне й фізичне життя згадати, – повернутися до книжки, спорту. Мені пощастило бути у Ванкувері на Олімпійський іграх. Там на кожному кроці є спортивні заклади, і вони заповнені! А ввечері людей на вулиці майже не побачиш! Отже, держава створила своїм громадянам відповідні умови, а от чи будуть їх використовувати, це вже справа особисто кожного. До речі, у Чорткові в нашому філіалі ми відкриваємо сучасний спортивний комплекс, про який можуть мріяти не тільки в Тернополі, але й в інших великих містах України. І застосовувати його можна не тільки для спортивних змагань, але й для концертів чи презентацій. Головне – наповнити життям цю споруду. Трохи заздрю студентам, які матимуть такий гарний зал. Але й розумію, що все найкраще має бути саме для молоді, адже це – наше майбутнє.