Tobi потрібно це знати
RSS

Модно жити в Україні

admin | 18 листопада, 2009 р.

Як не дивно, але більшість моїх друзів, та й я сама на запитання „Чи модно жити в Україні?” аргументів не знайшли. Ну хіба що саркастичне, на кшталт, „бо тут усе можна”. Але парадокс в іншому: ми досі ТУТ! Тут навчаємося, працюємо, живемо і аж ніяк не збираємося, так би мовити, „пакувати валізи” закордон. Чому так відбувається? Та хто його зна! Відмовок НЕ їхати закордон можна знайти безліч, скажімо, від найелементарнішого „страшно”, до пафосного – „бо люблю Україну”! Насправді ж, кожен вирішує це для себе сам. І рано чи пізно таке запитання постане й перед тобою. А можливо, ти ВЖЕ точно знаєш, що одразу після закінчення школи, університету, а то й навіть у найближчу середу будеш десь там, в іншому світі, з іншого боку тієї самої „умовної” лінії, того самого кордону, за яким вже все „ЗА”… Бо і зарплату там вчасно виплачують, і життя краще, і вулиці чистіші, і можливостей більше. І тобі практично начхати на відому усім приказку „Добре там, де нас нема”. Можливо, і в них теж не завжди все „гуд”, але чомусь безапеляційно гріє душу переконаність, що в будь-якому випадку ТАМ краще, ніж ТУТ. І таких, які вирішують їхати і ніколи більше сюди не повертатися, досить багато. Та все ж більше тих, хто досі ТУТ.

Чому? В таких випадках у мене перед очима завжди постає один давній знайомий. Він закінчив Оксфорд, – отак виграв грант на навчання в одному з найпрестижніших університетів світу і закінчив його з найкращими рекомендаціями для роботи в провідних англійських юридичних компаніях. Йому пророкували блискуче майбутнє, пропонували високу зарплатню, забезпечували житлом. Одним словом, чого іще хотіти! А він повернувся до Києва: без роботи, без квартири, без перспектив. Починав із рядового юриста і винайманої кімнати, а тепер має власну контору й виплачує кредит за нове помешкання. І ще жодного разу не пошкодував про свій вибір. Чому?

Знаєш, я теж там була, з ТОГО боку. Так уже склалося, що вислів „Нашого цвіту – по цілому світу”, то якраз про мою родину. Доля порозкидала нас у різні країни та континенти: Чехія, Польща, Франція, Росія, Америка, Канада, Аргентина, Австралія… З усіма родичами впродовж багатьох років і двох поколінь підтримуємо стосунки: листуємося, спілкуємося телефоном, приїздимо в гості. Отак і потрапила до Франції. У 1993-му це для мене було, як вибух, як спалах. Після порожніх полиць наших магазинів, після сірих однотипних вулиць та стандартних будинків, тамтешній світ видався схожим на казку. І різдвяно-новорічні канікули запам’яталися на все життя. З цілою купою вражень та модних дизайнерських сукенок на заздрість однокласниць я повернулася. Потім, уже дорослішою, побувала ще й у Польщі. І тоді, і зараз була можливість виїхати, але я досі ТУТ. І в очах знайомих та друзів читається німе запитання „Чому? ”

Таких „Чому” без відповідей назбиралося у моєму житті багато. Але я і не шукаю їх. Й засуджувати когось чи переконувати не збираюся… Твоє життя у твоїх руках, тільки тобі вирішувати, як його прожити і де. Для мене ж це не питання моди чи престижу. Це питання совісті – тільки тут, на рідній землі, я почуваюся людиною, тільки тут я думаю, мислю, розмовляю рідною мовою і тільки тут я народжу дітей. І тоді я точно знатиму, що не позбавила їх вибору: жити на батьківщині чи їхати закордон.

Журнал «Тобі»

В номері: