„Файне, майже біле місто”

Затишок, спокій і тиша. Здається, що потрапив на іншу планету. Хата-музей, майстерня-музей родини Віри та Дмитра Стецьків у самому центрі Тернополя – це острівець особливого, не буденного життя. Атмосфера, яка налаштовує на відвертість і спілкування.

Тернопіль – це ваше місто?

Д.С.: Родом я з Полонної (тепер це територія Польщі). Мою родину переселили на Тернопільщину. Я ніколи не сприймав Тернополя і не думав тут жити. Гадав, що тимчасово затримався тут після науки, бо бачив його невеликим провінційним містечком із вузьким культурним простором. Але тепер, коли об’їздив трохи світу, розумію, що Тернопіль можна зробити європейським. Він прекрасний, бо має водойму в самісінькому його серці, чим не може похвалитися жодне інше місто. А ще – імпонує компактна забудова Центру. Ці будинки, можливо, не багаті архітектурним вирішенням, але дуже вміло поєднані масштабом. А крім того, – тут місце моєї творчої праці. Спокійне, без зайвої суєтності. Це так важливо в наш галасливий час.
В.С.: Моє коріння з тернопільської землі. Скажу, що Тернопіль має цікаву глибоку історію. Пізнаєш це місто з роками, зростаєшся з ним. Я навчалася у Львові, мріяла залишитися там жити, але доля розпорядилася інакше. Та чим більше дізнаємося про Тернопіль, тим більше він подобається. Оглядаючи старі світлини, архівні матеріали, дивуєшся, яке місто було розлоге, будоване за європейським зразком, з гарними площами. Але під час війни 85 відсотків забудов знищено. Сьогодні, гуляючи вулицями нашого міста, впевнюєшся, що варто зберегти ці залишки старих будівель, фрагменти площ, фонтани, різьблені в камені балкони… Усе це в комплексі творить індивідуальність міста. Однак сучасною реконструкцією донищують те, що повинні були б берегти, як зіницю ока. Хочеться побажати тим, від кого залежить доля міста, полюбити Тернопіль, його історію, його людей, побачити його цінність та унікальність в контексті інших міст України.

Які куточки Тернополя мають для вас особливе значення?

В. С.: Італійські дворики, що збереглися в комплексі будівель на бульварі Шевченка, де сьогодні видавництво „Лілея”, а також у дворі обласного архіву. Їх варто реставрувати й перетворити на мистецькі центри, щоб там відбувалися концерти класичної музики чи інші мистецькі акції. Також приваблює територія старого замку, –своїм настроєм. Тут відчуваєш древність. А місцина від замку до Надставної церкви, то прекрасний куточок для прогулянки, бо зберігає таїну старовини. І все це можна й треба відновити…

Творчість Дмитра Стецька репрезентує Тернопіль світові. А хто чи що ще може показати, розкрити обличчя міста?

Д. С.: Зі мною завжди трапляються легенди, бо в журналах, газетах, на телебаченні подають, що я то з Чорнобиля, то з Хмельницька, то зі Львова, то з Києва… Одного разу навіть в столиці на вулиці Гоголя шукали мою майстерню. Це свідчить, мабуть, про те, що Тернопіль не дуже знаний.
В. С.: Місто завжди прикрашають і прославляють люди. Дмитро Стецько – один із небагатьох художників, який дуже часто репрезентує Тернопіль як в Україні, так і за кордоном: в Канаді, Данії, Голландії, Італії, Німеччині, Франції,Словаччині, Польщі. Тільки цьогоріч його масштабні проекти „Не в часі” побачили в Києві, Луцьку, Рівному, на черзі – Львів. У нас є чимало талановитих людей, але вони здебільшого виїжджають і рідко хто повертається назад. Тому ми повинні дбати про те, щоб створити умови творчим особистостям, аби вони могли розвивати талант у рідному місті. Наразі оточення не завжди готове посприяти, допомогти молодим. Добре було б, якби в Тернополі створили музей приватних колекцій, бо часто ніде комплексно виставляти творчі доробки художників, матеріали поетів – з часом вони губляться або припадають пилом у фондах… Часто художники самі дарують свої колекції місту.

Що вам особливо „болить” у місті?

Д. С.: Не компетентний в економічних тонкощах, тому говоритиму про те, що мені близьке. Насамперед, турбує загальний вигляд Тернополя. Адже кожен власник крамнички чи іншого закладу робить собі фасад і хідник, як того душа бажає, складається враження, що до розпоряджень фахівців ніхто не прислухається. Тернопіль треба звільнити, почистити від добудов, які псують архітектуру. Особливо прикро за замок із приліпленими до стіни баром та рестораном. Замок давно вже повинен стати музеєм. Паскудно і з пам’ятниками. Назвав би Тернопіль „містом смішних скульптур”. Це велика проблема, бо ставлять їх де і як хочуть, не завжди дослуховуються до думки фахівців. А це все свідчить тільки про примітивний смак. Архітектурне обличчя міста мало б формуватися відповідно до традицій, коріння. Треба було б подумати, чого в нас багато на Поділлі. Можливо, звернутися до того ж таки озера, як миски з водою…
В. С.: Псує враження від міста й стихійна торгівля. Звичними для нас стали ярмарки та базари у кінотеатрі „Перемога”. Тернопіль – місто студентське, треба думати про молодіжні заклади для змістовного проведення дозвілля. В нас дуже цікава молодь, і треба активніше залучати її до життя міста, до вирішення його проблем.

Що би врятувало нас?

Д. С.: Тернопіль ще з давніх часів вважався купецьким містом, лежав на перетині торгівельних шляхів. До культури ставився абияк, – вона завжди була на узбіччі. Нині місто насичене студентством, то бажано життя молоді наповнити культурою, мистецтвом, прилучити до традицій батьків, спрямувати на пізнання нового й сучасного, що відбувається у світовій культурі. Тоді це дасть гарні плоди. Хороша думка – створити в місті молодіжний театр, бо є чимало талановитих юнаків і дівчат, а показати себе їм ніде, не завжди їх допускають на сцену. Хотілося б відкрити музей сучасного мистецтва. Дуже прикро дивитися на напівпорожні виставкові зали галереї обласної спілки художників, коли експонують виставки модерного мистецтва. Тернопільський глядач, вихований на традиціях соцреалізму, не завжди готовий сприйняти нові художньо-пластичні віяння. Нам потрібно виховувати глядача, організовувати більше сучасних виставок з інших міст України, з-за кордону. А загалом, врятували би нас культура та національна ідея.
В. С.: Надія на молодих людей, бо вони активні, чесні, їхні світлі голови не захаращені „радянщиною”.

І насамкінець. Пане Дмитре, з яким кольором у Вас асоціюється Тернопіль?

Д. С.: Це не темне і не сіре місто. Воно світле. Найбільше я люблю білу барву. Тернопіль ще не є цілком білим, але наближається. Сказав би, файне, майже біле місто…