Каша Сальцова: Ми – українці, строкаті і прекрасні у своїй різноманітності

Творчі люди найбільш гостро відчувають ту непросту ситуацію, яка склалася зараз в нашій країні. І це цілком логічно, адже їхня місія – вести за собою суспільство, окреслюючи гостроту емоцій, показуючи приклад правильної реакції на події, малюючи перспективи майбутнього. Адже люди довіряють їх думці. Саме так активно «включилася» в суспільне життя вокалістка гурту «Крихітка» Каша Сальцова. Вона займається волонтерською діяльністю, бере участь у благодійних проектах, у своїх інтерв’ю, статтях пропагує українські молоді гурти, окреслює смисли українства.

Наша розмова зі співачкою – про роль жінки, персперктиви сучасної української музики, нинішню Україну.

- Наша теперішнє життя дещо змінило роль жінки. Вона бере на себе багато того, чого не робила раніше, приміряючи зовсім нові ролі: «жінка – волонтер», «жінка – мама солдата», «жінка – дружина воїна АТО», «жінка – учасниця бойових дій». Як ці нові жіночі якості можна сумістити із звичними, розтиражованими в глянцевих журналах «жінка – бізнес леді», «жінка – фанатка гламура» тощо. І чи потрібно суміщати?

- Життя не змінювало роль жінки! Воно просто довело, що жінки за екстремальних умов – це універсальні солдати: прекрасні комунікатори, організатори, логісти тощо. «Те, чого не робила раніше», – це лише років 10-30 відносно спокійного життя. Але мами солдатів були за всіх часів – Афганістан, Чечня, миротворчі місії. Волонтери при лікарнях були раніше. А те, що жінки в часи розпаду Союзу та бандитських 90-х були і «чолночницями-здобувальницями», і водіями, тільки доводить нашу готовність мобілізувати сили за несприятливих ситуацій. Мої подруги-волонтери можуть цвірінькати про хатні справи, маючи в рюкзаках планшети з програмами для артилеристів чи кровозупинні препарати, і це не свідчить про їх поверхневість – радше про багатофункціональність.

Глянцевим журналам не так багато років, щоб зробити з нас божевільних споживачок, що дбають лише про кар’єру, зовнішність і імідж. Покоління 20-літніх, яке встигло сформуватись під впливом індустрій продажу одягу, послуг та косметики, достатньо швидко зрозуміло що і до чого. До того ж вплив мас-культу, в тому числі друкованого, все одно розбивається об реальність – можна скільки завгодно дивитись у глянець, але умовно кажучи, «корова сама себе не випасе». Наша роль – це не функціонал і не імідж, це радше можливості статі і обов’язки, але кожен тлумачить їх по-своєму. Хтось вважає, що роль жінки – підтримувати сімейні зв’язки, реалізовувати свій інстинкт турботи та передавати соціальні навички дитині. Хтось вважає своїм обов’язком надихати чоловіків на нові досягнення, а хтось взагалі певен, що головною є не жіноча роль, бо це гендерне обмеження, а людська. Мені здається, ведучи постійні дискусії про «особливу роль жінки», ми просто вмовляємо її не замислюватись про її професійні можливості, права і обов’язки. Стать не є роллю, це просто вихідні дані. Ми можемо все – займатися наукою, керувати літаками, підіймати штангу чи писати пісні. І в цей час виховувати дітей та організовувати побут. Питання в тому, які очікування від себе має жінка і як розподіляє увагу та пріоритети. І в тому, чи допустить партнер, який поруч, щоб ми «надривались».

- Також, змінилися чоловічі ролі. Тепер ми бачимо справжніх, реальних воїнів, які захищають свою Батьківщину. Тепер стало реальністю те, що молоді чоловіки дістають важкі поранення під час бойових дій, залишаючись на все життя неповносправними. Ми маємо реальних, а не міфічних, героїв-кіборгів. Як змінять нинішні події українських чоловіків, які риси проявляться в поколіннях молодих хлопців?

- На кожне покоління є своя війна, і кожен чоловік знає, що, в разі чого, він має захистити своїх близьких, тих людей, яких вважає своїм народом, те, що вважає цінностями суспільства, в якому він живе. Залишилося зрозуміти, з ким у нас спільні цінності, які вони і за якими правилами треба навчитись жити самим й примусити жити владні інститути. Зазвичай, це справа десятиліть, але ніхто й не чекав, що розлучення зі світоглядом СРСР відбудеться швидко, адже світогляд – це його носії. А чоловіки не сильно змінились з часів палеоліту, не сподівайтесь:)

- У нас з’явились такі незвичні категорії людей, – ті, що втекли від війни, ті, що живуть посеред війни. Як порозумітися їм з тими, хто досі знав тільки мир і далі живе посеред миру, дізнаючись про те, що відбувається в державі лише з новин?

- Маємо гуртуватись навколо спільних цінностей, а не нашої різноманітності. Всі – на Заході, на Сході, у Криму – хочуть справедливих незалежних судів. Всі хочуть, щоб міліція та ДАІ були менш схожі на організовані злочинні угрупування з круговою порукою. Всі хочуть, щоб критерії оподаткування були прозорими, влада не демонструвала чудеса зловживання службовим становищем, а просто виконувала покладені на неї функції регулювання суспільних інститутів. У нас немає розбіжності у меті. Проблема завжди в комунікації. Політики не змогли згуртувати народ, бо завжди наживались на тому, що стравлювали людей між собою. Народ – не достатньо розумний, щоб виступати єдиним фронтом проти крадіїв та роз’єднуючих провокацій. І звісно, ніхто не проводить консолідуючу роботу. На додачу, маємо світоглядний конфлікт поколінь: у нас абсолютно різне тлумачення ролі влади і методів досягнення відносної норми в суспільному договорі: старшим здається, що хтось має прийти, все налагодити, згори все видавати «по справедливості». Якісь міфічні серйозні люди. Партії. Хтось ТАМ.

Молодші розуміють, що інтереси будь-якої влади згори – це інтереси бізнес-груп, які часто не співпадають з інтересами мешканців України. Тому молоді хочуть десакралізувати владу, позбавити її чарівного фльору всемогутності і номенклатурних привілеїв. Ми хочемо наймати у владу менеджерів під завдання, а не отців-спасителів. І не покладатись на їхні якості, а підбирати суто під завдання та мати переваги вільного ринку.

Старше покоління – це мешканці УРСР, які звикли бути «молодшими братами», хочуть бачити «керманичів», «сильну руку», звикли до тиску з боку держави, як до нормальної регуляторськоґї функції. Вони реагують на насильство з боку влади, як на звичну норму. Молоде покоління – «не бите», не бачило ГУЛАГ, емоційно не прив’язане до «партії годувальників» і не затюкане комуністичною ідеологією. Воно ідентифікує себе абсолютно інакше. Приміром, і Схід, і Захід, і Центр, і Крим не в захваті від влади перехідного періоду, бо бачать зловживання. Об’єднатись би разом, для кращого контролю, і розробити механізми зміцнення знизу, але таке покоління, що зацементоване на суспільних згодах не допускати зловживань влади, у нас поки не народилось. І цьому не вчать.

- Війна розвела на різні сторони барикад і музикантів. Одні – активно виступають в зоні АТО, пишуть патріотичні пісні, інших – постійно критикують за виступи в Росії, треті просто мовчать – вичікуючи, намагаючись зорієнтуватись в ситуації. Як у цьому середовищі має виглядати пошук компромісів? Якою є роль творчих людей у такій критичній ситуації, яка зараз є в Україні?

- Підтримувати у слухачах людяність, творчість, закликати розбиратись уважно у ситуації. Зменшувати ненависть. Допомагати слухачу ідентифікувати себе за допомогою культурних кодів.

- Яка музика потрібна, актуальна зараз, щоб її слухали пересічні люди, щоб вона не викликала роздратування, протесту?

- Звісно, талановита музика, насамперед. І безсмертні твори класиків, твори музикантів-віртуозів, що підіймають нас над буденністю та пробуджують краще в людині. А також, що важливо, – нам потрібно багато нової української сучасної музики. Музика – це культурний ДНК: хто ти, чий ти, який ти, і нам його вже роками підміняють. Досить ретро, досить лагерних пісень, досить чужого контексту, – воно затягує нас у пастку чужого минулого і нав’язує чужий простір. Масовий фон на радіо з ностальгійними хітами – все це гачки, що кажуть слухачу: «Яка ще європейська Україна? Твоє місце тут, між піснями групи Михайлова, «Комбінацією», «Скорпіонс» та Таісією Повалій. Яка незалежна сильна держава? Ти УРСРівський малорос, а не українець, ти житель пост-радянської колонії». Ми мали б себе ідентифікувати, слухаючи своє ретро, – романси у виконанні Надії Пащенко чи квартету «Явір», свій панк і реггей, як Тостер, Флайzzza, The Вйо, Сестричку Віку, тисячі нових українських пісень, що існують в різних жанрах, плекати свої поп-ікони і героїв. Натомість, ФМ-станції за 23 роки зробили все, щоб масовий слухач «застряг» у минулому чи у чужому, а маскульт був зарубіжним або російськомовним. Українська музика зайняла «ніші» елітарного та сільського, а от середину між ними ми упустили, – там лише 30-40 імен. Тому наше українське радіо звучить, як радіо колонії.

- Зараз в Україні фактично припинилися концерти більшості російських артистів. Чи зможемо їх замінити українським продуктом? За яких умов це відбудеться? Чи є зараз саме той шанс для українських музикантів, щоб завоювати широку популярність у власній країні? Які фактори будуть заважати цьому?

- Більше роботи для українських артистів, і це чудово. Залишилося пом’якшити медіа-клімат та забезпечити прозорі економічні умови, – від сплати роялті до сплати податків. Заважатимуть про-російське і прозахідне лобі, провінційність, консерватизм та комплекси у професійному середовищі. Але це – тимчасові складнощі.

- У чому зараз, на вашу думку, полягає феномен українськості? Маємо, що українці-росіяни, які живуть в Україні, не переходять на українську мову, але купують вишиванки і називають себе «укропами», інші українці – намагаються переходити на українську хоч іноді, україномовні – або принципово відкидають російську мову, попсу і так далі, або не переймаються – живуть як жили (про категорію «ватників» зараз не йдеться). В якому контексті треба розглядати мовне питання, щоб це виглядало мудро і правильно?

- Мені здається, ми можемо створити унікальний суспільний договір миролюбності між людьми, які поважають одне одного, зробили позитивні і негативні висновки з перебування в Радянському Союзі. Ми – українці, строкаті і прекрасні у своїй різноманітності, та маємо бути монолітні в своєму опорі ординському дикунству, насильству та «кдбшній» брехні, зловживанням влади тощо. Я би хотіла бачити нас нацією дружних сусідів.

- Війна війною, але любов ніхто не відміняв. Тим більше, коли йдеться про студентське середовище. Що на вашу думку є тепер мірилом стосунків, які зараз вони взагалі, з огляду на суцільну «інтернетизацію», засилля соцмереж, мобільних телефонів? В яку площину перейшли взаємини між «він» і «вона», і що з цим робити?

- Слава Богу, в моєму дитинстві не було Інтернету, я би пропустила так багато аналогових механізмів побудови самооцінки. В стосунках трапляються помилки, і їх неможливо уникнути. Просто всі стали ще більш нервовими, адже публічний імідж тепер є у кожного, хто має акаунти у соцмережах і гіперзаклопотані тим, як вони виглядають у чужих очах. Всі «зірки» і «примадонни» тепер. Все стає крихким. І коли ти розлучаєшся чи починаєш зустрічатись з кимось, про це знає забагато людей, а це не дуже добре. Анонімність стає все дорожчою.

- Що для вас особисто важливо у стосунках – з коханою людиною? Що би ви не могли пробачити і чи взагалі потрібні такі крайнощі і категоричності у взаєминах?

- Важливо бути командою, вчасно перейти від, образно кажучи, тенісу, де ви з різних боків корту, до командної гри, де ви заодно. Довіра, повага, гумор, вміння підтримувати світло одне в одному у темні дні, – ось що є важливим, як на мене.

- Якою, на вашу думку, є сьогоднішня молодь, якими є основні риси сучасних дівчат і хлопців, що для них пріоритетно і як їм «вирулити» у сучасних умовах?

- Молодь не та пішла, звісно. От у наші часи:))