Жанна Ревнова: „Наше життя – це не пряма лінія, а безкінечні моменти перехресть і вибору”

Так уже склалося, що тисячоліттями жінці відводилася роль берегині домашнього вогнища. Однак сьогоднішні представниці прекрасної статі прагнуть не обмежувати своє життя зачарованим трикутником „kinder, kuche, kirchen” (діти, кухня, церква). Жінка намагається зробити власний вибір і йти своїм шляхом. Життя набагато цікавіше, аніж пелюшки чи перемога на чергових парламентських виборах, тому сучасна жінка прагне гармонійно реалізуватися в усіх сферах, що є для неї цікавими. Хто ж вона – жінка, яка, успішно займаючись бізнесом чи політикою, не відмовляється від особистого життя, сім’ї та дітей? Про це – в розмові з керівником Департаменту корпоративних комунікацій компанії Київстар і просто прекрасною людиною Жанною Ревновою.

Сьогодні Ви – успішний керівник Департаменту корпоративних комунікацій компанії Київстар, спеціаліст зі зв’язків з громадськістю, а ким мріяли бути в дитинстві?

Звичайно, про ту професію, яку обіймаю сьогодні, в дитинстві не могла мріяти, бо зростала у Радянському Союзі. Тоді навіть поняття такого не було. Хоча якби у дитячі роки знала про неї, то мріяла б. Коли була дівчинкою, хотіла стати драматичною актрисою. Я навіть досить багато часу витрачала на навчання, але не вистачило наполегливості. А коли настав час визначатися, то зрозуміла, наскільки ця професія є незахищеною, залежною від обставин, важкою як у соціальному, так і професійному сенсі. Я злякалася і не зробила вирішального кроку. Сьогодні жалкую, але не з того, що не стала актрисою, а тому, що не доклала зусиль, аби реалізувати свою мету. Це стало серйозним уроком на все життя, тому тепер намагаюсь не дозволяти собі ані лякатися, ані відступати.

Жінка у сучасному суспільстві – хто вона?

Тема жінки в сучасному суспільстві є дуже цікавою. Я багато думаю над тим, яке у ньому місце жінки (причому, не тільки у нас), як воно формується. І на мій погляд, найперша і найголовніша помилка – це говорити про жертовність особистим життям заради кар’єри чи кар’єрою заради сім’ї. Моя відповідь: у будь-якому випадку нічим не можна жертвувати. Життя багатогранне і цікаве, а тому розмови про те, що жінка чимось повинна йти на якісь жертви, – це неправильно. Саме через таке ставлення з’являються як фемінізм, так і гендерна дискримінація. Це по-перше.
По-друге. Читаю багато різноманітних інтерв’ю, в яких жінки розповідають, що в житті можна встигнути все, що цілком вистачає часу і на роботу, і на сім’ю, і на особисте життя. Переконана, що від такого позиціонування в нормальної жінки виникає комплекс неповноцінності! Адже в добі 24 години, з них щонайменше 8 треба витрачати на сон, 2-3 – на пересування містом, мінімум 8 годин (на практиці, набагато більше) – на роботу. Тобто, все одно щось не встигаєш, а чогось взагалі неможливо зробити. Тому виникає дискомфорт: хтось може впоратися із цим, а я ні. І такий підхід теж неправильний, бо сучасне суспільство дуже вимогливе до жінки.
По-третє. Яка роль і позиція жінки в сучасному суспільстві? Вважаю, що воно висуває до жінки набагато більше вимог, аніж до чоловіків. Надавши можливість жінці самореалізуватися професійно (а цього вона була позбавлена протягом не років, а тисячоліть), суспільство ніяк не змінило вимог виконувати ще й функції мами та дружини. Причому, це все потрібно робити на однаково високому рівні якості. А тому в багатьох жінок виникає стрес, з яким важко впоратися. Саме з цих трьох позицій я розглядаю місце жінки в сучасному суспільстві.

Ви сказали, що до жінок і чоловіків ставляться неоднакові вимоги. Чому?

Хочемо ми того чи ні, але у світі, в Україні існує гендерна проблема. Для того, щоб зробити відповідну кар’єру, жінці потрібно докласти більше зусиль. Подивіться на практиці, скільки жінок-політиків? Так, вони є, але у відсотковому співвідношенні це не порівняно з чоловіками. Скільки жінок на керівних державних посадах? Знову ж, вони є, але їх набагато менше, ніж чоловіків. Скільки жінок-керівників у бізнесі? Картина аналогічна. Зверніть увагу, наскільки мало жінок у посадовій ієрархії на посаді номер один у світі, в Україні. А скільки їх на посадах номер 2, 3, 4? Там більше жінок. Треба бути відвертим: поки суспільство не визнаватиме проблему, то ми її не вирішимо. Крім того, власна самооцінка жінок є нижчою, їм притаманний так званий „комплекс виконавця”. Жінка може бути суперпрофесіоналом, талановитою людиною, але цей комплекс не дає їй можливості спрямувати зусилля в потрібному руслі і домогтися топ-посади номер 1.

У Київстар жінки чи чоловіки мають більше можливостей для реалізації?

У Київстар більше шансів зайняти керівну посаду має та людина, яка є кращим професіоналом, ніж ті, хто її оточує. Гендерної переваги для жінок чи чоловіків немає, все залежить від особистості та професіоналізму.

А які відмінності між керівниками-чоловіками і жінками?

Спершу є відмінності у жіночому та чоловічому підході до вирішення питань, але, досягнувши певного кар’єрного рівня, ця різниця стирається. Людина стає професіоналом і не демонструє особливостей гендерної приналежності. Наприклад, сучасні політики чоловіки і жінки нічим не відрізняються у підходах.

Чи змінилося Ваше професійне життя після народження донечки?

Не змінилося зовсім. Я ніколи не розділяю, що ось 8 годин на роботу, а решта часу – на особисте. У мене є повних 360 градусів життя, і далі я їх розділяю на сектори, розставляю пріоритети, чим і коли займатимусь. Якщо моя донька застудилася і мені потрібно відвезти її до лікаря, – зараз це пріоритет. Завтра, коли отримаю рецепт і вона зможе лікуватися самостійно, то пріоритет номер один – професійний.

Ви були у декретній відпустці?

Коли моя донька народилася, мені виповнився 21 рік. Я поєднувала навчання з вихованням дитини. Довго вдома не сиділа, лише деякий час. Вважаю, що в житті все можна гармонійно поєднати. Навіть офіційно оформивши декретну відпустку, можна цей час розподіляти таким чином, щоб мати кілька пріоритетів, не зосереджуватися лише на одному напрямку діяльності.

Що б ви порадили тим дівчатам, перед якими стоїть вибір: кар’єра чи материнство?

Якщо зосередитися тільки на тому, що, скажімо, моє особисте життя закінчилося, бо я маю захищати докторську дисертацію чи робити кар’єру, або навпаки: на кар’єрі поставити хрест, бо народжую дитину, то неможливо досягти головної мети життя будь-якої людини – гармонії з самим собою. Найважливіше – це гармонія всередині, в душі, і якщо людина відчуває її – це прекрасно. Якщо ж ні, то, незважаючи на те, як добре, успішно людина виконує професійні чи материнські обов’язки, це неправильний шлях. Принаймні, я так вважаю.

У відповідальні моменти життя Вам важко робити вибір?

Наше життя – це не пряма лінія, а безкінечні моменти перехресть і вибору. Що робити, куди простувати, чим займатися? Навіть у професійних сферах будь-яке рішення – це момент вибору. Професіонал – людина, яка вміє робити правильний вибір. До цього людина готується в школі, в інституті, навчається, розвивається, отримує все те, на що опиратиметься під час вибору. Так само і в житті. Якщо людина змалку не розвивається як особистість, то що б не вибрала, буде неправильним, або вона боятиметься, розгублюватиметься. До речі, така модель поведінки може переслідувати і в професійному житті. Коли людина до останнього вирішального моменту не здатна визначитися, це означає, що, з погляду менеджменту, в неї будуть проблеми. Батькам теж потрібно готувати своїх дітей до вміння робити вибір. А якщо він вже постав, то треба орієнтуватися не на обставини, а на мету, на пріоритети. І немає значення, чи йдеться про материнство, адже у цьому ж не все життя, а лише його частина. Це навіть не обов’язкова його складова. І якщо люди вирішують не ставати батьками, це теж вибір, і він повинен бути свідомим. А тому треба чітко знати, що є метою в житті взагалі і на даному етапі зокрема. Якщо не розуміти, чого прагнеш, то будеш губитися.

А чи розмовляєте ви з донькою на такі теми, чи готує її до майбутнього материнства?

Я виховую з неї, перш за все, людину, і вже потім готую її виконувати інші соціальні ролі. Якщо вона буде цілісною особистістю, то всі соціальні функції виконуватиме добре. Дитину потрібно виховувати повноцінною особистістю, адже бути домогосподаркою чи займатися кар’єрою – це не самоціль.

Чому у проекті Київстар „Спілкування заради майбутнього” ви звернули увагу саме на спілкування батьків та дітей?

Найголовнішим для батьків є зрозуміти, що їхня дитина – це окрема людина, яка має право на власні думки, почуття, помилки. Це не інструмент для маніпулювання, не той, хто має виконувати все, що говорять і бажають дорослі. Коли ми розробляли проект „Спілкуйся більше зі своїми дітьми”, провели всеукраїнське дослідження. Виявилося, що кожна четверта дитина страждає від дефіциту спілкування. Якісно це виглядає так: діти прагнуть до порозуміння з батьками, а батьки – до слухняності дітей. Це можна назвати конфліктом поколінь. Але таким є підхід батьків до виховання дитини. Якщо ж приймати у вихованні модель взаємоповаги, то так важче на першому етапі. Бо треба пояснювати свою позицію, доводити, переконувати, бути готовим стикнутися з тим, що дитина може виявитися незгодною. Але так і легше, оскільки саме таким чином ми виховуємо у сина чи доньки не тільки вміння відстоювати власну думку, але й поважати чужу точку зору, знаходити компроміс. І потім співіснування разом буде гармонійним та легшим, адже дитина навчиться не тільки захищати свої права, отримувати те, що вона хоче, а й поважати точку зору та інтереси інших, шукати розумні компроміси, переборювати власне „его”.

Як визначити співвідношення якості і кількості у спілкуванні з дитиною?

Кожен вирішує для себе сам. У різні моменти життя спілкування може бути більше як за часом, так і за якістю. Моя модель – це якість. Можна з дитиною проводити увесь час, і не мати якісного спілкування, а можна – тільки певний його відрізок, але дитина розвиватиметься гармонійно, як особистість.

Вашій доньці вистачає спілкування з вами?

Дитині, коли їй щось подобається, завжди цього недостатньо. Моїй дочці подобається спілкуватися зі мною, тому їй зажди мало часу. Але ми спілкуємося як дві особистості, тому поважаємо ті зусилля, які вона спрямовує у мій бік, а я – в її. Вона поважає те, що я працюю, бо даю їй матеріальні блага, які вона хоче. З іншого боку, працюючи, я розвиваюся як особистість, і вона це теж розуміє. Як і в професійному житті, я чітко визначаю цілі загальні та поетапні, – на п’ять років, три, рік; планую, визначаю пріоритети. Вихідні – це той час, який цілком приділяю родині, а робочі дні – переважно роботі. Але коли повертаюсь додому (а це не 6-8 година вечора), навіть якщо залишається лише 40 хвилин, то не дивлюся телевізор і не спілкуюся по телефону, а присвячую їх дочці.

Чи не вимагає донька більше часу для себе?

Так, вона хоче більше і поговорити, і побути разом, але це життя, й воно обмежене в часі. Є час для неї, для роботи, для себе. Головне – створити загальну атмосферу любові та впевненості, що дитину любитимуть за будь-яких обставин, незалежно, де її батьки і чим займаються.

Щороку ви намагаєтеся зі своєю донечкою мандрувати різними куточками світу. Де були останнього разу?

Хочу відкрити дочці світ, щоб вона дізналася про людей, про життя та різні його прояви і розуміла, яке воно, до того, як побудує власне. Намагаємося багато мандрувати не тільки за кордоном, але й в Україні також. Бо не можна пізнати світ, не знаючи власної країни. Ми подорожуємо навіть тими містами, які не є дуже туристичними. Це цікаво і важливо для дитини. Побували у різних країнах, які представляють різні культури (Європа, Океанія, Азія) саме для того, щоб допомогти доньці зробити вибір того, чого вона хоче. Це по-перше. А по-друге, це такі, хоч і дуже короткі проміжки часу, але вони дають багато емоційних спогадів для нас. Спільні спогади об’єднують людей, і це буде корисно для нас обох у спільному майбутньому, коли донька матиме власне особисте життя. На ці зимові канікули ми їздили у Прагу, а нещодавно відвідали Ірпінь. Гарне місто, багато поетів його оспівували. Загалом, цікаво, як живуть люди, навіть якщо це у кількох кілометрах від Києва, які вони, як влаштовані з точки зору побуту, які там магазини, вулички, будинки. Життя є різним, і воно не обмежується лише тією територією, що є домівкою для дитини.

Що ще, окрім спільних спогадів, дають такі мандрівки?

Намагаюся прищепити дочці розуміння, що немає поганих і хороших міст, бо всі вони різні. Головним є те, чого ти прагнеш у цьому житті, чого хочеш. І втілення мети зовсім не залежить від конкретного міста. Навпаки, – ти обираєш місто, залежно від мети. Також важливо, щоб сама дитина брала участь в організації поїздки.

Ви успішні?

На даному етапі – так, але, мені здається, набагато важливіше зрозуміти, що в житті є успіх, чим його вимірювати. Для мене – це духовний розвиток, зростання і досягнення гармонії із собою. Наразі я лише посередині шляху до досягнення своєї мети.

Про що ви мрієте?

Мрію про те, щоб Україна стала такою країною, де людина може мати можливість розвиватися всебічно і гармонійно, робити той вибір, який хоче, була здатна себе реалізувати. Щоб настали часи, коли в нашій державі люди пишатимуться тим, що в них український паспорт. І те, що ти з України, сприйматиметься гідно, з повагою в усьому світі. І щоб моя дитина жила так, аби вона внесла свою частку в реалізацію моєї мети.