Інна Цимбалюк: “Сім’я – це наступна сходинка, ступивши на яку, відчую повну гармонію”

Інна Цимбалюк – модель, телеведуча, актриса, фіналістка “Міс Всесвіт-2006”. Цій тендітній дівчині до вподоби екстрим, вона захоплюється катанням на гірських лижах, керує катером та спортивним літаком, за кермом авто почувається, як риба у воді, кандидат у майстри спорту з художньої гімнастики. І при цьому вона залишається справжньою жінкою, яка прагне відчувати поруч сильне плече.

- Віднедавна Інна Цимбалюк додала до переліку своїх захоплень ще одне – театр. Розкажіть трішки про своє нове амплуа актриси.

- На театральну сцену я потрапила цілком випадково. Вирішила взяти уроки майстерності в Олени Лазарович. А вона як режисер вистави “Вісім кроків танго” зрозуміла, що я можу впоратися з таким відповідальним завданням, і запропонувала зіграти у спектаклі. У мене дуже цікава повноцінна роль. А вистава інтригує тим, що всі актори писали свої ролі самостійно, режисер задав нам тільки, так би мовити, „канву”, основне завдання. Такої практики в Україні, як мені відомо, досі не було. Деякі режисери хотіли втілити у життя аналогічний експеримент, але не змогли.

- Чи відбулася вже прем’єра спектаклю, і яка реакція глядачів?

- Прем’єра відбулася місяць тому в невеличкому камерному залі, лише на 70 місць. Глядачам вистава припала до душі, адже ця п’єса дуже життєва, допомагає зорієнтуватися у стосунках з коханою людиною. „Вісім кроків танго” – це розповідь про кохання, – вічну тему, яка хвилює усіх. У сюжеті розгортаються вісім етапів у стосунках між чоловіком і жінкою. Це певна схема, яка притаманна взаєминам між усіма людьми. Глядачам дуже цікаво спостерігати за тим, що відбувається на сцені, і співставляти його зі своїм життям. З одного боку, це своєрідна знахідка, а з іншого – підказка людині, як поводити себе в тій чи іншій ситуації.

- А як ви потрапили на шоу телеканалу «1+1» „Танцюю для тебе”?

- Мене запросили на кастинг, і там на місце ведучої претендували як телезірки, так і початківці. Я пройшла. Для мене це була досить хвилююча мить, адже розуміла, що це – чергова сходинка у кар’єрі. „Танцюю для тебе” – серйозний проект.

- Як ви взагалі ставитеся до проекту, його соціальної складової – співчуття, людяності?

- Гадаю, одним із критеріїв, за яким саме мене обрали на роль телеведучої цього шоу, стало вміння співчувати. Я все беру близько до серця, пропускаю крізь себе, крізь своє світовідчуття.

- Чи не лякала вас участь у цьому проекті, адже моральне навантаження досить значне?

- Це дуже незвично і своєрідно, але такі переживання набагато приємніші, ніж будь-які інші. Проекти на зразок „Танцюю для тебе” примушують задуматися над тим, що є справжнім у житті і що потрібно цінувати.

- Ви більше вболіваєте за дітей, заради який власне і відбувається шоу, чи за пари?

- Звичайно ж, за дітей. Але, водночас, я азартна людина, а в шоу присутні і азарт, і конкуренція. Чесно вам зізнаюся, у мене є улюбленці серед пар, але їх не називатиму, бо це буде нечесно щодо інших. Усі пари гідні і достойні перемоги.

- Розкажіть читачам, як ви прийшли у модельний бізнес, адже це мрія ледь не кожної дівчини?

- Це трапилося ще в 13 років. Взяла участь у конкурсі „Міс Україна-Захід-1998”, де завоювала титул „Міс глядацьких симпатій”. І так поступово увійшла у модельний бізнес, почала їздити до Києва. А в 11 класі, коли заговорили про подальшу долю, вирішила вступати до Університету культури, щоб паралельно у мене була можливість займатися ще якоюсь справою. Не ставила перед собою завдання стати відомою і популярною, просто робила те, що мені подобалося, і отримувала від цього задоволення.

- Чи батьки не боялися відпускати вас працювати моделлю?

- Модельний бізнес, як і будь-який інший, має свої правила, проблеми, що треба вирішувати. Від чогось, звичайно, потрібно відмовлятися. Сюди дівчата потрапляють у досить юному віці, і не всі можуть впоратися, правильно вийти з тієї чи іншої ситуації. Мені пощастило, що поруч були батьки, і я їм за це вдячна.

- Ви єдина донька у сім’ї, і батьки, мабуть, вас дуже люблять. А як вони вас виховували? Чи обходилося без конфліктів, як це традиційно буває між батьками та дітьми?

- Звичайно, що без конфліктів не обходилося, вони були й часом навіть сьогодні виникають. Але найцінніше в наших стосунках те, що ми одне одного поважаємо. Я прислухалася і прислухаюся до думки батьків. Вважаю, що вони мене добре виховали, і хотіла б, аби моя дитина була так само вихована, щоб вона до мене ставилась так, як я ставлюся до своїх тата і мами. Дуже люблю батьків, ціную і поважаю їх, і це – навзаєм. Щодо виховання, то тато був суворішим, а мама робила певні „поблажки”. До речі, якби тільки вона мене виховувала, то я, певно, виросла б іншою людиною. І тут велику роль відіграв саме батько, який, з одного боку, багато дозволяв, а з іншого – тримав усе під контролем. Така модель виховання, мені здається, є найоптимальнішою у спілкуванні з дитиною.

- Ви були слухняною донькою? Вас відпускали на дискотеки, вечірки, вам довіряли?

- Вперше на велику міську дискотеку (шкільні не рахую) мене відпустили у 9 класі. Батьки мені довіряли, але вдома я повинна була бути не пізніше 23-ї. Тато приїжджав щоразу за мною, але зупинявся десь за рогом, аби мої друзі не бачили, а я й не соромилася того, що така несамостійна. Тато розумів мене, довіряв, але при цьому опікувався мною.

- Перше кохання пам’ятаєте?

- Це був хлопець, старший від мене на два роки: футболіст, поет, відмінник, показний, на нього задивлялися дівчата з усієї школи. Батьки не втручалися у наші стосунки. Але коли я захотіла, щоб ці відносини переросли в статус „хлопець-дівчина”, а не просто „друзі”, то батьки, особливо тато, були проти. Пам’ятаю, батько мені тоді сказав, що цього не варто робити, але при цьому нічого не забороняв. Я прислухалася до його думки і зараз, з плином часу, розумію, що він був правий.

- А яким ви собі в юності уявляли коханого чоловіка, якими рисами він повинен був володіти, і чи змінилися з часом, з дорослішанням, ці уявлення?

- Та ні, уявлення практично не змінилися. Мені й досі подобається, коли людина активна у житті, коли вона лідер, як і я. Але хочеться, щоб біля мене була сильна всебічно розвинена особистість, до якої я прислухатимуся, в якої вчитимусь.

- В одному з інтерв’ю ви сказали, що до штампу в паспорті ставитеся тільки як до правового захисту дитини, тобто, це для вас не дуже суттєвий момент. А що для вас є важливим у стосунках із чоловіком?

- Офіційна реєстрація стосунків – це,звичайно, важливо. Але не менш важливим є життєвий стаж, отриманий у цивільному шлюбі, адже протягом цього часу можна зрозуміти, добре тобі з цією людиною чи ні. Однак коли заходить мова про дитину, то звичайно треба йти до РАЦСу.

- Як ви вважаєте, народження дітей потрібно планувати чи краще жити за принципом „як Бог дасть”?

- Безсумнівно, такі моменти потрібно планувати. Сьогодні стільки інформації доступно про те, як готуватися до вагітності, як це правильно робити. Адже, не дивлячись на те, що з’явилися хороші лікарні, так багато грамотних фахівців, які можуть допомогти у будь-який момент, але все одно є розуміння, що й екологія вже не та, і вітамінами краще запастися. А коли ще й читаєш потрібну інформацію, то усвідомлюєш, що для своєї дитини хочеться найкращого. Тому однозначно варто готуватися до цього відповідального кроку. „Бог дає” тільки тоді, коли не запобігаєш вагітності.

- У пресі з’являється багато повідомлень про ваші заручини, коханого… А ви вже познайомили обранця з батьками?

- Так, звичайно, адже ми вже три роки зустрічаємося.

- З коханим обговорювали тему народження дитини, уявляли себе в ролі батьків?

- Я так підозрюю, що він балуватиме дітей, не зможе до них бути суворим, як мій тато. А тому доведеться мені виконувати роль такого собі „тирана” у сім’ї (сміється – авт.), і якщо бачитиму, що дитина виходить за певні рамки, то тримати її у „залізних” рукавицях.

- А в якому віці, на вашу думку, краще народжувати?

- Нормальним для батьківства вважаю період від 25 і до 35 років. В цей час людина уже остаточно формується як особистість, усвідомлює, що настав час, що є час, і його варто приділити дитині. І знаєте, я б дуже хотіла, щоб у мене були близнята-хлопчики та одна дівчинка.

- Хто більше уваги повинен приділяти вихованню дитини, батько чи мати?

- Абсолютно одинаково, бо дитині потрібні обоє батьків. У моїй сім’ї тато був, так би мовити, учителем, а мама – подругою. Вважаю, що так і треба, адже батько – це авторитет у родині, а мама – та людина, якій можна довірити все. І це для мене певний зразок у вихованні дітей. Я знаю себе і хочу, щоб моя дитина була так само вихована.

- Перед багатьма жінками з часом постає дилема: робота чи сім’я, кар’єра чи виховання дітей. Чи готові ви з народженням дитини на деякий час залишити телебачення, кіно, модельний бізнес і піти у декрет?

- Зрозуміло, що мені важко зараз про це говорити. Ніколи нікого не засуджую, кожен обирає той шлях, який його влаштовує, але думаю, що мені захочеться побути з дитиною, приділити їй більше часу й уваги. Я не зарікаюся, що буду сидіти вдома і весь час проводитиму тільки з дитиною, але принаймні перші два роки хотілося б.

- А коханий не ревнує до професійної діяльності, бо ж виникає своєрідний конфлікт?

- Абсолютно ні, він мене цілковито підтримує та розуміє. Йому цікаво спостерігати за мною, за тим, як я змінююся, росту, розвиваюся, і він сам підштовхує мене.

- Яким критеріям, на думку вашої мами, повинен відповідати її майбутній зять? І чи ваш обранець є саме таким?

- Так, це саме такий зять, яким собі його уявляла мати. Справжній чоловік. Та найголовніший критерій, – щоб він мене кохав. Якщо він мене кохає, то робить щасливою, а якщо мамина доця щаслива, то це найважливіше. Правда, часом вона мені зізнається, що навіть не уявляла, що таке буває, що такі почуття можуть виникнути між двома людьми, настілький коханий гарно до мене ставиться.

- У вас багато справ, багато захоплень, чи вистачає на все часу і чи залишається щось на себе та на особисте життя?

- Мені страшенно пощастило, бо моя робота – це і моє захоплення, я займаюся тим, що мені до душі. До речі, саме тато завжди говорив мені, щоб я обирала у житті те, що мені до вподоби, що мені цікаво. І коли я пробую щось нове, скажімо, як театр, то з головою поринаю у цю справу, вона мене захоплює, і я готова віддавати увесь час.

- Про що ви мрієте і яка вершина у вашому житті ще залишається нескореною?

- Сім’я. Кар’єра у мене стрімко іде вгору, мені все вдається, а сім’я – це ота наступна сходинка, ступивши на яку, відчую повну гармонію.