Фестиваль європейського кіно. День перший. Світлий.

Назва фільму: “Каміно / Camino”
Режисер: Хав’єр Фессер
Актори: Карме Еліас, Маріанно Венансіо, Нереа Камачо
Студія: Іспанія
Прем’єра: 10.06.2010

У кінотеатрі “КиївCamino poster” 10 червня стартував довгоочікуваний фестиваль найкращих фільмів з 22 країн Європи – “Фестиваль європейського кіно – 2010″. Цьогорічна програма напрочуд насичена та неоднорідна. Усі фільми обіцяють бути цікавими, емоційними та абсолютно різними, як і кожна з країн-учасниць. Та цей фестиваль і направлений на те, щоб показати «єдність в різноманітності», запевняють організатори. Адже незважаючи на різницю в ментальності, світогляді, способі мислення кожного народу, є речі, спільні для всіх людей, які будуть близькими кожному серцю в будь-якій країні.

Якнайяскравіше це підтвердила стрічка, якій надано було право відкривати цьогорічний фестиваль. Нею став фільм іспанського режисера Хав’єра Фессер – «Каміно». У себе на батьківщині цей фільм став центром дискусій, захвату та сварок ще у 2008 році. Сюжет заснований на реальних подіях – житті Алексії Гонзалес Баррос, яка померла від важкої хвороби у 1985 році. Наразі йде процес канонізації дівчинки. Після появи фільму «Каміно», виник конфлікт між творцями стрічки, родиною дитини та організацією «Опус Деї». Та не зважаючи на це, фільм завоював на місцевому кінофестивалі «Гоя» одразу 6 нагород.

Отже, про кіно, емоції та казки.

Це історія трагедії та боротьби маленької та, водночас, дивовижної дівчинки на ім’я Каміно. Їй на долю випадає тяжке випробування – смертельна хвороба, з якою вона мусить воювати самотужки, борючись із жахіттями і рятуючись у власному яскравому дитячому світі. Ця дівчинка просто не може залишити байдужим нікого, вона захоплює з перших кадрів своїми осяйними палаючими очима, і, підкоривши, вже не відпускає ні на мить. Не зарядитись від неї енергією, ніжністю, непідкупною щирістю і любов’ю неможливо. Тому ця історія не про смерть. Це історія про любов, віру, щирість та дитинство.

Каміна – емоційна, добра дівчинка, яка хоче жити звичайним життям – мріяти, читати казки, проводити час з друзями, носити яскраві речі, грати Попелюшку, кохати… Та все це не вписується в консервативні погляди матері, відданої фанатичної послідовниці релігійного угруповування «Опус Деї», до якого вона належить і, згідно з чиїми законами, контролює кожен крок дитини. Безглуздя, часом божевілля релігії (точніше того, до чого вона може призвести) є квінтесенцією усього фільму, яку автор іноді надзвичайно цинічно, натхненно та справедливо вивертає назовні її огидним, спотвореним боком. Тиранізм матері та її божевільна відданість релігії згубила вже маленького сина, старшу дочку, яка зреклася себе і свого життя, жеврюючи в одному з релігійних закладів, чоловіка, надзвичайно доброго, люблячого, ніжного, але тихого і безвольного батька, який пручався всім єством материнському божевіллю, та не зміг врятувати своїх дітей. Цей фанатизм вже посягнув і на меншу дочку, Каміну, та вона встигла втекти, змогла залишитися собою, непересічною, яскравою і щирою. Вона, беручи сили в коханні та мріях, втекла в смерть… Та навіть там, на зло всім, Каміна залишилась такою ж щасливою та осяйною. Дивовижна історія про надзвичайну дівчинку, яка вчить всіх нас, таких серйозних, навіжених, злостивих дорослих пустити світло у свої серця, любити життя, мріяти і кохати…

ЇЇ така чиста і мила любов ну не могла не викликати посмішки у більшості глядачів. Тому з ще більшим обуренням, з відчуттям протесту та загостреного почуття справедливості спостерігали за дурістю дорослих, які навіть у смерті дівчинки знайшли собі вигоду. Церква зарахувала життя і смерть Каміни на свій рахунок, ще в останні дні її життя готуючи план по популяризації релігії та вислужуванні перед вищими інстанціями – канонізувати дівчинку. Та вони зі своїм прагматизмом нещасні, бо не вміють любити і дивитися на життя так, як вміла 11-річна дівчинка з великими сонячними очима. А вона вміла. І була щасливою. І померла щасливою.

Режисер Хав’єр Фессер зміг втримати напругу протягом усього фільму, перемішуючи, навіть дозуючи емоції. Взагалі цей фільм справляв враження певного колективного катарсису – коли весь зал дружно сміявся, мило посміхався чи гірко плакав…

Та найдивовижніше у фільмі те, що, незважаючи на весь трагізм і трагедію, після нього залишається відчуття чогось доброго, чуттєвого, ніжного, як запах квітів чи лагідний дотик сонячних променів.

http://sumno.com/film-review/festyval-jevropejskogo-kino-den-pershyj-svitlyj/