„Тернопіль може об’єднати тільки розум”

Напевно, в Україні, та й не тільки, можна знайти дуже небагато вищих навчальних закладів, де ректор викладав би такий предмет як „Етика і психологія сімейного життя”. Можливо, саме через знання усіх цих психологічних тонкощів, впродовж уже двадцяти років йому і вдається залишатися батьком величезної родини, яка має назву „Тернопільський національний педагогічний університет імені Володимира Гнатюка”. За фахом – математик, за покликанням – педагог, за вимогою обставин – адміністратор, а ще – доктор педагогічних наук, професор, член-кореспондент Національної академії педагогічних наук України,

Заслужений працівник освіти України – Володимир Петрович Кравець.

Коли Ви приїхали до Тернополя? Якими були найперші враження від міста?

В 1969 році за рішенням уряду педагогічний інститут, де я на той час вчився, перевели з Кременця до Тернополя. Отож, разом з усіма і переїхав. Спочатку після Кременця –старовинного, культурного, історичного – місто сприймалося просто як обласний центр. Оскільки й раніше я часто сюди приїздив, то якихось вражень новизни і не залишилось. Яскраві враження були хіба що від озера.

Як відтоді змінилося місто?

По-перше, воно стало серйозним студентським містом. Не проголошуючи особливих претензій на вузівський центр, Тернопіль ним все таки є. Адже для нашого невеликого за кількістю мешканців міста чотири державних вузи – це свідчення наявності потужного студентського середовища. Загалом, вважаю, що Тернопіль зараз справді став молодіжним, і рівень культури, без сумніву, піднявся. Із розвитком вузів з’явилося чимало професури, людей, які плекають культуру краю. Навіть існування в нашому університеті Інституту мистецтв, що було створено на базі колишнього музично-педагогічного факультету, дало можливість підтягти сюди творчі сили з районів. По-друге, Тернопіль останнім часом інтенсивно розбудовується. Хоча розбудова ця, на жаль, не логічна. Те, що будується в мікрорайонах довкола Центру, на мою думку, – це „спальні вагони”.

Сьогодні студенти часто за програмами обміну їдуть за кордон. Що ви від них чуєте, коли повертаються?

Кажуть, що поїдуть з України за найменшої можливості. І це біда. Свою доньку, до речі, після закінчення аспірантури Київського національного університету імені Т.Шевченка я відправив до Америки, але при цьому схитрував і вибрав Арканзас – „забитий”, нещасний штат. І в неї бажання виїхати до США пропало. Але коли наші студенти потрапляють, скажімо, до Лос-Анджелеса, бачать краще, яскравіше життя, ніж тут, то потім рвуться туди повернутися.

Чи можуть ці молоді люди знайти себе в Тернополі?

Сьогодні я в це не вірю. Можливо, пройде трохи часу – тоді. Поки не підніметься економіка, поки люди тут не заживуть більш-менш нормально, молодь не прагнутиме залишатися в Україні. За всього патріотизму, все одно будуть рватися за кордон. Тому що там, навіть тяжко працюючи, отримують можливість відчути себе людьми західної цивілізації. А ми, на жаль, поки що суспільство „далеко” східної спрямованості.

Яке ж завдання для зміни такої ситуації має стояти перед містом?

Влада повинна прагнути змінити місто так, щоб люди, які виїхали, хотіли сюди повернутися. Поки не буде робочих місць, нормальної зарплати, розвиненої інфраструктури для дозвілля та побуту, вони до Тернополя, в Україну не повернуться. В мене є багато знайомих, які працювали тут викладачами, кандидати наук тощо. А виїхавши за кордон, займаються примітивними видами праці, зате щасливі. І вони вже забрали туди дітей, сім’ї. Відтак, ми втрачаємо інтелектуальний потенціал. Або ще, тільки уявіть собі: п’ятнадцять випускників нашого факультету іноземних мов працюють вчителями англійської мови у Лондоні, а от десь із п’ятдесят випускників фізмату отримали роботу програмістів у Німеччині. Отож молоді люди там себе знаходять, а у нас для них немає такої можливості…

Все своє професійне життя ви пов’язали з університетом. Чи сподівались, що станете ректором?

Ректором ніхто не народжується, чи не так?! Тут, у педагогічному, я й справді і „виріс”, і все життя пропрацював. Хоча спочатку вступив до танкового училища! Правда, мене змусили звідти піти мої ж однокашники-курсанти: я закінчив школу із золотою медаллю, то хлопці сказали, що мені тут не місце.Відтак, рік працював на цукровому заводі, а потім, щоб вдома ніхто мене не „діставав”, вступив на фізмат. Не можу сказати, що під час навчання був великим активістом. Комсоргом групи мене обрали за принципом „хто перший у двері зайде, той і буде”. Через півроку став комсоргом курсу, а потім – факультету, інституту. А далі вже так і пішло: захистився з педагогіки, працював деканом фізмату, проректором. Коли у вузі в 1990-му були вибори ректора, із семи претендентів викладачі та студенти обрали мене. І після цього вже три рази переобирали! Зараз я ще на 2-3 роки залишаюся на посаді ректора за рішенням колективу.

Чим найбільше пишаєтеся з того, що зробили в університеті?

Найперше, напевно, те, що з інституту став університет… А з університету – національний університет! Найважливіше, що тернопільський педагогічний в Україні зараз перебуває в числі абсолютних лідерів серед педвузів. Університет знають і поважають. У нас, до речі, дві педагогічні докторські ради із захисту дисертацій, що дуже рідко буває! Загалом, за цей час вуз змінено в естетичному, технічному планах. Такі комп’ютерні комплекси ви не знайдете ніде ні в Україні, ні в сусідніх країнах! Отож, серед здобутків, по-перше – потужний і красивий університет, а по-друге – стабільність у колективі, дружні стосунки, згуртованість. Цим я пишаюся. А ще тим, що, зрештою, відпрацював і хотів піти з посади ректора, а колектив мене не відпустив.

Останні роки побутує традиція, що вуз, то незалежна від міста структура, така собі „держава в державі”.

Я завжди говорю, що в нас з владою дуже гарні стосунки: вони не чіпають нас, а ми – їх (сміється). Ми й справді не ставимо перед керівництвом області, тим більше міста, жодних завдань, не нав’язуємо своїх проблем. І вони, в свою чергу, раді нас не чіпати. Отже, ми працюємо безпосередньо з Києвом. Відтак, з іншого боку і студенти захищені: їх не зривають із занять, не пхають щось прибирати чи робити.

У місті, на Вашу думку, є чим зайнятися молодим людям у вільний час?

Шкода, але все зводиться до легкого, розважального проведення часу. І спорту, на жаль, приділяється дуже мало уваги. Причому, йдеться навіть не про погану організацію чи брак коштів. Приміром, наша університетська футбольна команда завоювала бронзову медаль серед 18 європейських команд. Погодьтеся, це прекрасний результат. Але ні на вищому державному, ні на місцевому рівнях ніхто навіть не привітав хлопців. Отож, до молоді немає належного ставлення, тому в людей і пропадає інтерес „викладатися”, адже місту це не потрібно. Хоча, щодо дозвілля наших студентів, то треба віддати належне нашим молодіжним організаціям, і ми завжди підтримуємо їхні цікаві заходи, КВК, Дні факультетів, тижні гуртожитків, конкурси гуртожитків тощо.

Студенти зараз активніші, ніж 20 років тому?

Життя показує, що в політичному житті вони стали пасивнішими, ніж раніше, а от у студентському житті – завжди були однаковими. Треба їх постійно трішки „підкручувати”, ставити певні завдання. Не забувайте і про те, що нинішнє студентське життя дещо складніше, ніж раніше: Болонський процес примушує студента дуже багато працювати самостійно, щоб чогось досягти. Щодо пасивності до політики, то причина в тому, що люди зневірилися. Серед студентів, звичайно, є представники різних партій, але ми поставили питання так, що вся політика – за межами вузу.

Чи важко зайняти достойне місце серед інших вузів, не будучи столичним навчальним закладом?

Якщо абстрагуватися від України, то і Оксфорд, і Кембридж, і багато інших відомих навчальних закладів розташовуються не в столицях. Тим більше, що сьогодні, коли маєш джерела інформації, абсолютно однаково, де навчатися. Стосовно професорсько-викладацького складу, то у нас на деяких факультетах він не поступається, скажімо, львівським вузам. З іншого боку, у великому місті – більші відстані для пересування, більше й різних спокус. Тому студенти просто втрачають час, який міг би піти на навчання. І це теж нюанс, який береться до уваги, а не те, провінція ми чи ні. Тим більше, зараз є обміни між вузами України, можливість виїзду за кордон. Тобто, ми маємо аналогічно можливості, як і київські вузи.

Чи не варто „просувати” Тернопіль як студентське місто відкрито?

Я вже казав, що воно таким і є, щоправда, ніхто його в такому плані не репрезентує. Хоча, для прикладу, у нас державне замовлення на двісті чоловік більше, ніж у Харківському педагогічному. А загалом, в Україні, після педуніверситету імені Драгоманова Тернопіль має другий за кількістю студентів за держзамовленням показник! А держава, погодьтеся, розміщує своє держзамовлення у тому вузі, який визнає.

В Тернополі є окремі успішні проекти. Чи може щось об’єднати місто в загальний успішний проект?

Це зможе розумне керівництво міста, яке захоче щось об’єднувати. А якщо нині діючий мер жодного разу за всю свою каденцію зі мною не спілкувався як з ректором, десь на якихось ювілеях зустрічалися, то про що можна говорити. Вважаю, що Тернопіль може об’єднати тільки розум. А про що особисте ви мрієте? Хочу, щоб швидше закінчилась каденція ректора, і ще кілька років побути просто викладачем, професором кафедри. Викладання – це моя найулюбленіша справа, а зовсім не адміністративна робота.