Tobi потрібно це знати
RSS

Марія Яремчук: “Щастя – це вміння знайти в собі точку опори”

admin | 12 квітня, 2018 р.

yaremchuk_00Хороший настрій, яскравість, вогники в очах, вбрання з «шиком» – такі враження залишають у глядачів виступи Марії Яремчук. Здається, що вона своєю присутністю на сцені намагається оживити будь-яке дійство, «розрухати» партнера, якщо, наприклад, співає в дуеті. Марія почала свою співацьку кар’єру з улюблених та популярних в Україні пісень, які виконував її батько, Назарій Яремчук. Проте останні відео-кліпи співачки показують, що вона шукає нове звучання, новий стиль. Тепер Марія Яремчук співає також у стилі R&B та хіп-хоп. Та вже в найближчому майбутньому обіцяє показати себе шанувальникам зовсім новою, з власними піснями і власними смислами. Здається, пошук себе справжньої і свого справжнього слухача – найголовніше завдання на даному етапі її життя та творчості.

Остання, «найсвіжіша» твоя пісня «Назавжди» написана молодим музикантом Мішею Клименком. Це вже ваша друга спільна робота. Першою була композиція «Ти в мені є». В коментарі до неї ти сказала, що «це пісня про силу жіночих чар і безкомпромісну любов». Як тобі вдалося поєднати задум автора-чоловіка зі своїми відчуттями і переосмислити емоційно цю пісню?

Наша синергія цікава тим, що Міша, мабуть, як провідник, ретранслював моє жіноче бачення світу. І в цьому полягає найвища майстерність автора – писати про те, як відчуває інша людина. Міша для мене такий собі «soul made» – споріднена душа в музиці. Тому й зміг вказати на мої жіночі сторони. В нашому тандемі є ще один цікавий момент: пісні, написані Мішею, потім «стаються» зі мною насправді. Як, наприклад, було з «Ти в мені є». Я осмислила кожне слово з неї і відчула, що ця мантра відбулася зі мною в житті.

Насправді, це зовсім інший стиль музики, який ти пустила в себе і тепер презентуєш впродовж останнього року. Тобі комфортно в ньому?

yaremchuk_06Це той стиль, який вже не був пропущений через призму мого коріння. Тут я більше «відпустила» себе як творчу одиницю. Прийшовши до Міші Клименка в студію і почавши з ним працювати, ніби закрила якийсь гештальд (є такий в психології термін) того періоду, коли позиціонувала себе як дочка, яка хоче відділитися від величі батька. Після цього я «зазвучала» інакше. Почала багато творчих речей переосмислювати і зрозуміла, що справжній артист має бути «чистим». Він не повинен щось комусь доводити чи з чимось боротися в житті, а має залишати все це за кулісами і на сцені генерувати любов через інструмент, даний йому Богом, – голос. Тому ця нова музика відповідає моєму нинішньому станові. Але далі, коли я закінчу сагу пісень з Мішею Клименком, адже у нас ще заплановані нові, співатиму виключно те, що пишу сама. І думаю, що це вже буде з 2019 року.


Оскільки ти сама зачепила тему свого коріння, звязку з батьком, то в мене наступне запитання. З одного боку, бути дитиною видатної особистості і йти, так би мовити «її стопами», ніби й легше, оскільки популярність, певні зв’язки, навіть cлава, автоматично переходять і на дітей. Разом із тим, на цю людину відразу накладається й подвійна відповідальність, певний штамп, оскільки постійно потрібно доводити, який ти є, що ти «не гірший» чи кращий, а то й зовсім інший. Як відбувається в твоєму випадку?

З дитинства я вчилися на татовій творчості, й маю сказати, що є фаном свого батька. І це – без будь-якої фамільярності чи через те, що я його дочка. Я справді вважаю, що він –«фірмач», унікальний, особливий, людина, яка була голосом народу, слугою народу, адже співав для людей, повністю віддавався музиці. Назарій Яремчук не був надуманим артистом, якого гарно одягли чи написали йому пісню, й він став таким. Мій батько сам по собі був легендарним тим, що мав що дати людям, що їм сказати. Його немає вже більше двадцяти років, а де би в Україні не зробили концерт пам’яті Яремчука, буде аншлаг. Його ім’я – це вже бренд. Стосовно мене, то зараз можу сказати, що на певному етапі я робила багато «протестуючих» речей для того, щоб перестати асоціюватися з татом. Адже у кожного свої запити в житті. Я не можу заперечити того, що на початках справді легше, бо ти вже відразу маєш ім’я, тобі не треба його «напрацьовувати». Хтось почув «Яремчук» і зразу зреагував: «Це ж дочка великого Назарія Яремчука! Цікаво послухати!». Тобто, ти зразу маєш певну платформу. Але якщо сам хочеш чогось досягти, то це відіграє не таку вже й позитивну роль, тому що треба відділитися від великого імені. В моєму випадку, я робила зовсім не ті речі, яких від мене очікували. І в цьому полягав мій певний протест.

А як мама реагувала на твої протести?

Вона мене виховувала на прикладі батька. Я росла в татовому творчому середовищі, співала його пісень довго. Навіть рухи, подача голосу – в мені все це було, як звичка. Свого часу тато був новітнім, фірмовим. І на сьогодні, якби був живий, то теж робив би щось інше. Тому не зовсім справедливо стосовно мене – молодої дівчини – очікувати, що робитиму те саме, що тато, і критикувати, коли роблю не так. Під вагою такої суспільної думки, звісно, я поводила себе неприродньо, була наче стиснута цим тягарем. Хоча в той момент думала, що все нормально, і на багато речей закривала очі доти, поки не зіткнулася сама із собою і не поговорила із собою відверто. Тоді зрозуміла, що сама не знаю, хто я як артистка і чи маю право взагалі виходити до людей, що несу саме я, без тата, хто я така, може, взагалі не співачка?! Саме в таких роздумах поїхала в Карпати, до Верховини, побула наодинці із собою, виплакалася, викричалася, подумала і зрозуміла, що співати я точно хочу. Вдома, в Чернівцях, натрапила на свої щоденники, де у п’ять-шість років писала про власні мрії і те, яким бачу світ музики в Україні. В цей момент зрозуміла, що дитина не може такого вигадати! То, мабуть, все-таки, спів – моя справа, але я маю підійти до нього з любов’ю та власними почуттями.

Як думаєш, тато хотів би, щоб ти була співачкою?

Воно не відомо. Я просто сама знаю, що таке шоу-бізнес, і, мабуть, своїй дитині теж не бажала б такої долі, – чисто з інстинкту збереження власного чада. Шоу-бізнес – це «святая-святих» не дуже хороших людських якостей: честолюбства, самозакоханості, боротьби за гроші, за славу. Якби ж то артисти були «білими й пухнастими»! Але цей бізнес жорстокий, і так є, насамперед, через те, що він публічний. Мабуть, тому тато й хотів, щоб я стала тенісисткою. Та ще дуже малою я носилася з його супер-дорогим мікрофоном, і то була просто катастрофа, коли його забирали в мене, вже тоді складала пісеньки. То ж, музика була в мені ще до того, як я почала переймати чиюсь модель поведінки – татову чи мамину. Тобто, це не просто заробляння на хліб. Це було в мені із самого дитинства.

А яка роль мами у твоєму творчому становленні?

yaremchuk_04Мама вела мене простою, протоптаною дорогою. Вона бачила в мені музичні здібності: те, що я співаю, пишу пісеньки, що я творча дитина. Вона все це культивувала, за що їй величезна честь і хвала. Мама дала необхідну базу знань, а далі все було за мною. То вже моя відповідальність – зуміти знайти себе.


А зараз мама це твоя подруга, порадниця, старша та авторитетна людина? Які у вас тепер стосунки?

Взагалі, я людина, яка не має авторитетів, і моїй родині дуже важко з цим змиритися. На мене ніхто не має особливого впливу. Але мама – це та «подушка безпеки», на яку опираюся в момент емоційного виснаження або коли хочеться простого комфорту, і можна наче знову стати маленькою дівчинкою, а мама щось смачненьке приготує, нагодує. Вона виконує «мамину» роботу ідеально.

Ти складаєш враження людини, яка має добре почуття гумору та «гострий язичок». Як ці якості допомагають тобі у житті? А може, заважають?

Свій «гострий язичок», як ножі, я трохи затуплюю. Тому, що звикла з дитинства захищатися: мені було важко самій, коли мама поїхала до Італії, тата вже не стало, я не мала що їсти, не вистачало грошей, в школі – якісь проблеми, ніхто не допомагав. Тоді й виробила в собі елементарний рефлекс самозахисту. Проте ніколи не ображатиму людину чи виказуватиму їй своє зло, не вмію заздрити, не вмію бути підлою, але захистити себе зможу завжди. У таких випадках мене краще не чіпати, бо можу бути небезпечною. Та все одно, я люблю на кожну ситуацію дивитися крізь призму гумору. Тому що так не просто легше жити, так ти наче забарвлюєш світ у позитивні тони, навіть коли все навколо дуже темне. У мене дідо був такий «гуморний». І в мене це вдається, скоріше, на генетичному рівні.

Не дарма ж кажуть, що не варто звязуватися з тими людьми, в яких відсутнє почуття гумору?

Це точно! Не люблю відповідати на запитання типу «яким критеріям має відповідати твій чоловік». Але один критерій, все ж таки, в цьому випадку виділю, – це наявність почуття гумору.

Дуже важливо для артиста вміти «зібратися в один кулак», щоб вдало виступити. Що дає тобі сили це робити у відповідальних ситуаціях? Чи це просто властивість твого характеру?

Я настільки самокритична і настільки завищую ступінь важливості всього, що вихід на сцену іноді може просто емоційно мене «розірвати». Тому, навпаки, – збавляю «оберти». В такі хвилини кажу собі, що «найкайфовіше» мені, коли я вдома в піжамі граю на піаніно і тоді мій голос звучить ідеально, я розслаблена і все добре. Тому зібраність, звісно, повинна бути, але вона не має межувати зі скутістю. А переважно це й блокує справжність. В такому стані артист виходить на сцену і стає заручником образу «він паше, як коняра». А я думаю, що так не варто «пахати». Краще розслабитися і дати відчути людям твою душу. В мене всередині якраз і відбувається така робота, щоб не завищувати важливість виступу, перестати надмірно «збиратися» та концентруватися.

Якби ти не співала, то чим би могла займатися ще?

Я думала про це. Мені дуже подобаються історія, політика, вивчення мов. Власне, я закінчила факультет історії, політології та міжнародних відносин Чернівецького університету. Мені подобається вивчати суспільний лад, державотворення. Звісно, з цими якостями не зовсім комфортно жити в Україні сьогодні, адже очевидно, що наш державний лад потребує корекції. Мені подобається вивчати ментальності людей у різних регіонах. Я люблю подорожувати, знаходити «цимес» в різноманітті. І Україна в цьому смислі дуже цікава, тому що вона і велика, і невелика водночас: територіально величезна, та невеличка (містечкова) в регіонах. Адже ментальності на заході і сході, півдні та півночі настільки різні, і кожен потребує свого підходу! А я як артист уже розумію, що, виступаючи в різних куточках країни, повинна, як хамелеон, трішечки змінювати забарвлення, говорити тією мовою, яка буде зрозумілою в певній її частині. Тобто, у Львові можна говорити по-одному, а в Запоріжжі – інакше. Адже артист – то слуга народу, і він повинен знати, як донести свою думку, свою творчість. Я люблю спілкуватися з людьми, бачити їх реакції. Тому, якби не співала, то була б громадським діячем.

Ти відчуваєш себе за віком на рівні своїх однолітків?

Ніколи себе такою ж з ними не відчувала. Хоча вік – це дуже неоднозначна річ, його немає як такого. У кожного є стільки аспектів, які впливають на рівень власної осмисленості та ерудиції, що іноді в двадцять років хтось буває розумнішим за сорокалітнього і навпаки. Щодо мене, то я компенсую свою певну «загруженість» (люблю, чесно кажучи, «грузитися») тим, що можу в такі екстремальні моменти дивитися мультики, гратися на автоматах, стрибати на батутах. Тобто, роблю прості речі… І це мене «заземлює», так я збалансовуюся.

Яка пісня для тебе є доленосною на даному етапі життя? Чи існує така взагалі?

yaremchuk_03Є, але вона ще не вийшла. Я п’ять років нічого не писала, аж поки не скинула баласт минулого і не перестала щось комусь доводити. Тоді в мені відкрилося якесь віконечко, і я почала писати. За два тижні зробила тридцять пісень. Вони всі різні й довершені. Ні про жодну з них я не думала, що таку чи зовсім інакшу хочу написати, – це просто «говорила» моя підсвідомість. І першою була саме та пісня, яку я згодом випущу, і ви зрозумієте, що це саме вона. Це ті речі, які переломили ситуацію і довели мені самій, що я точно артистка, бо пишу сама. Взагалі, думаю, що такий час настає, що артисти, які купують пісні, незабаром «вимруть». Сила буде на стороні тих, хто сам пише. Я це суджу по собі. Мені надсилають сотні «демок» на пошту, і жодна «не чіпляє». Всі схожі між собою. А якщо взяти, наприклад, таких артистів як Вакарчук, Хливнюк, TAYANNA, «Скай», MONATIK, гурт ADAM – вони пишуть собі самі, і це звучить правдиво, як сповідь. За собою помітила цікаву особливість: коли сама пишу і це співаю, то сповідаюся, а коли купую чиюсь пісню, то беру на себе почуття іншої людини. І тоді зі мною починає відбуватися «не мій» сценарій. Я проживаю чиїсь емоції, і це так, наче, перебираєш на себе чужу карму. Вірите чи ні, але воно саме так працює. Тому я за те, щоб артисти писали пісні самі.

Але ж раніше були професійні композитори і поети, пісні яких стали класикою, їх виконували різні покоління артистів. Чому зараз таких пісень дуже мало?

Є поняття моди. А мода – вона циклічна. Якийсь період нам дуже подобається яскравий макіяж, в наступному сезоні – «nude» повністю в моді. Зараз взагалі модно одягатися в стилі сімдесятих років на кшталт «old school». Так і в музиці: десь хочеться повної «електронщини», на такій хвилі артисти «валять» щось експресивне, а потім воно всім набридає, і стають модними абсолютно прості, мінімальні звучання. Зараз гряде ера «мінімалу», антигламуру, «трушності».

Ти завжди в чудовій фізичній формі, але зізнаєшся, що любиш поїсти. Як вдається так гарно виглядати? Яким є твоє ставлення до новітніх тенденцій пропагування здорового способу життя: строго визначене харчування, виснажування себе тренажерами?

Дивлячись для чого ти худнеш. Я, наприклад, останні три роки їла жменьку вівсянки зранку, потім яблучко і салатик. Це все, більше нічого за день. Я щодня працювала в спортзалі: годину бігала, потім годину качалась і годину плавала. Могла ще піти в сауну. І так щодня. Це добре, корисно, ти відчуваєш себе легкою. Але зараз повністю закинула спорт, почала їсти все, що хочу. Напевно, я – людина крайнощів. Мабуть, це моє музичне переосмислення стосується всіх аспектів життя. Я запитала себе, чому мені категорично не хочеться займатися спортом? І все ж себе «витягаю» в зал, але ентузіазму немає зовсім. Тоді зрозуміла, що в мене йде протест проти такого стандарту краси. Тому що, коли приходжу кудись обговорити з кимось певні питання і зацікавлена, щоб справити враження як красуня, то мене тоді не сприймають як людину. Краса створює таку вуаль, яка ховає мене справжню. Навіть Міша Клименко мені якось сказав: «Маша, ти красотка, але тобі треба зробити щось, щоб люди почали чути твій голос і розуміти, що ти робиш на сцені. Ти заворожуєшся тим, як вдало виглядаєш в кадрі, як любить тебе камера, яка ти гармонійна, і всі думають, яка ти «сімпотна». Але люди не чують твоєї пісні, не можуть в неї вникнути». І я зрозуміла, що він правий, адже відчувала, як моя зовнішність будує стіну між мною і глядачем. Бо люди бачать статую і не вірять, що вона здатна відчувати і щось сказати взагалі…

Вони дивуються, що вона ще й співає!

yaremchuk_02Чесно?! (Сміється) Звісно, виглядати треба красиво, але не виснажувати себе до якогось уявного ідеалу. Неправильно думати, що чим ти худіша, тим красивіша. Я думаю, що скоро худорлявість вийде з моди, і всі будуть сміятися з цього. По собі бачу, що коли набираю п’ять кілограмів, то на мене починають звертати увагу чоловіки, причому, аж не здорово: просто біжать за мною. А коли я худа, то що з того візьмеш!

В даний момент ти не прагнеш створити свою велику концертну програму?

Скажу чесно – не прагну, тому що не поспішаю в цьому питанні. Я маю бути абсолютно готовою, задумуючи такий проект: повинна знати свого глядача, а глядач – мене. Для цього потрібен час, щоб, не спішачи нікуди, реалізувати ту музику, яка буде ідентифікувати мене як співачку. В той момент, коли я презентую свій власний матеріал, тоді вже буду більш конкретно говорити про якісь зали і великі програми.

Яким є рецепт нинішньої успішної української музики, яким ти його бачиш? Щоб вона була багатою в музичному плані, відрізнялася і від «шароварщини», і від банальної «попси».

У нашої сучасної музики всіх цих характеристик немає. Ми дуже пішли вперед, порівняно із сусідніми пострадянськими державами. Взагалі, ми рвонули, завдяки нашій творчій молоді, яка не боїться бути сучасною і ламає стереотипи. Тому в нас все буде добре, і через п’ять років, я думаю, ми не впізнаємо український шоу-бізнес. Тому що ті «приглянцьовані» артисти, які беруть просто «форматом», концепціями і рецептурами, відійдуть в минуле. «Топовими» вони не будуть точно. «Топом» стане справжня крута музика. Ще вчора MONATIK і The Hardkiss вважалися починаючими незрозумілими новаторами, які «штовхали» альтернативу. А зараз телебачення вже «прогнулося» під них. Тому й під нових виконавців воно ще більше «прогнеться». Далі українська музика буде ще крутішою. Той самий відбір на «Євробачення» відчиняє двері для молодих музикантів, показуючи їх такій широкій аудиторії. І вони розуміють, що мають для кого виступати, що не повинні вже робити щось таке загальноприйнятне, а можуть показувати своє справжнє бачення музики.

Проте я і ми всі – молоді виконавці – перебуваємо в певному режимі очікування, коли налагодиться ситуація на Сході, спаде напруга в Україні і шоу-бізнес як індустрія розваг розправить крила.

Що для тебе щастя?

Я думаю, що немає рецепту щастя. Воно просто існує завжди. І нам, людям, дана чарівна паличка, якою ми можемо забарвлювати той чи інший процес чи предмет в біле або в чорне. А це вже наш вибір. Навіть найгірші страхи потім виявляються для нас великими помічниками. Насправді, в житті немає нічого чорного. Тому щастя – це вміння знайти в собі точку опори. Тоді навіть біль та важкі моменти ти сприймаєш як даність і вже вмієш з них виходити. Для цього потрібно бути на своєму місці і намагатися слухати своє серце. Це єдиний рецепт.

Що для тебе успіх, як ти оцінюєш цей стан? Які твої критерії успіху?

Успіх – це вміння перебороти себе. Все решта – ілюзії. Навіть визнання публіки – не успіх, адже воно не може бути ціллю. Сьогодні ти його отримала, а завтра – вже ні, і що тоді будеш робити? Тому треба налаштовуватися так, щоб оцінювати світ як досвід, яким би він не був, і дивитися, наскільки гідно ти зможеш пройти ці життєві перипетії. Успіх – це бути достойним для самого себе.


Розмовляла Тетяна Долішна.

Журнал «Тобі»

В номері: