Експрес-тест на… зрілість

Віка глянула на годинник – дев’ята. «На пари сьогодні на дванадцяту, отож ще стільки можна встигнути зранку, – із задоволенням констатувала дівчина, вмикаючи комп’ютер. – Матвій обіцяв зайти за мною близько одинадцятої, то, може, ще навіть кави з ним зможемо попити», – посміхнулась від згадки про коханого. Вона вчора спекла пиріг з яблуками, батьки куштували його ввечері з чаєм, прихвалювали. Тому дуже хотілося і Матвія пригостити.

Завантажився комп, Віка перевірила пошту і страшенно зраділа, отримавши лист-підтвердження на участь у Міжнародній молодіжній конференції в Братиславі. Вона ще місяць тому надіслала оргкомітетові свою заявку і тези виступу щодо перспектив студентського самоврядування. На їхньому факультеті вона як голова профспілки студентів вже з початку цього навчального року започаткувала ряд нововведень і наразі дуже ефективно вдається їх втілювати в життя. Тобто, власним досвідом на міжнародній конференції й ділитиметься. «Невже за два місяці я побачу Словаччину, – тішилась, наче дитина, Віка, яка, чесно кажучи, давно мріяла побувати в цій країні. – Шкода, правда, що не вдасться поїхати разом із Матвієм»… Але ці жалкування їй вдалося швидко відсунути на задній план завдяки вельми раціональній думці про те, що спільних вражень від Європи їм із коханим вистачить і під час навчання у Вроцлавському університеті, де вони у наступному семестрі разом вчитимуться за програмою обміну. «А потім і до Словаччини вирушимо, – заспокоювала вона себе, – у нас же ще все попереду!».

Задзеленькав телефон. Віка подивилась на екран, сподіваючись побачити ім’я Матвія, але це виявилась її найкраща подруга Іра.

- Привіт! Ти не повіриш, – зазвучав схвильований голос у слухавці. – До мене щойно телефонували зі спорткомітету і сказали, що наша інститутська команда з аеробіки представлятиме збірну області на чемпіонаті України. Ти уявляєш? Ми виступатимемо у Києві! І змагання вже через місяць. То всю нашу програму треба буде переробляти, правда? А костюми які візьмемо, – ті рожеві з блискітками чи фіолетові з смугами, як думаєш?

- Зачекай-зачекай, не все відразу, – спробувала зупинити потік Ірининих емоції Віка. – Про програму давай ввечері на тренуванні поговоримо з дівчатами. А щодо костюмів, то це не головне зараз, ще встигнемо підібрати, не хвилюйся.

«Іру я заспокоїла, – посміхнулась дівчина, натискаючи на «відбій» і домовившись з подругою зустрітись за півгодини перед тренуванням і все обговорити, – але перед самою собою треба бути чесною. При всій радості, що нас відібрали на змагання, треба тверезо оцінити ситуацію, адже роботи для нас й справді додасться дуже багато. Тепер доведеться щодня тренуватися, відшліфовувати програму, адже чемпіонат України – це величезна відповідальність».

Після слова «відповідальність» Віка раптом згадала одну річ, про яку примушувала себе не думати цілий ранок. Вона на кілька секунд завмерла перед екраном монітора, а тоді набрала у пошуковику слова «Ознаки вагітності» і ще раз, вкотре за останні дні, прочитала сухі фрази, викладені науковою мовою, які, разом із тим, жодної конкретної відповіді їй наразі не давали, – мовляв, можливі варіанти, треба враховувати індивідуальні особливості і таке інше… А тоді, рішуче відкривши шухляду столу, дістала експрес-тест на вагітність, який вчора придбала в аптеці. «Відкладати більше немає куди, – строго промовила Віка сама до себе, – і відповіді на запитання краще отримувати якнайшвидше»…

Знову уважно прочитала інструкцію, зітхнула і відрізала ножицями верх вузького пакетика. А за кілька хвилин «відповідь» вже лежала у неї на столі. Дві рожевих поперечних смужечки на вузькій стрічці паперу… Вагітна…

Віка повернулась до комп’ютера і, щоб зібратися з думками, почала переглядати фото, які нещодавно скинула з мобільного. Ось вони з Матвієм та його друзями  святкують Новий рік, обливаючи одне одного шампанським, ось букет червоних троянд, які він подарував їй на День Закоханих, – вони тоді ще пішли на вечірку в нічний клуб, де ді-джеєм працює кращий друг Матвія і ці два горе-вокалісти дуетом заспівали для неї в подарунок її улюблену «Аlways» Бон Джові. А ось пікнік на дачі з його одногрупниками – відзначають день народження старости. І захотілося їм серед зими на дачу їхати, хоча тоді й справді всім було надзвичайно весело. «Стоп! – раптом дівчина уважніше пригледілась до фото, де вони з Матвієм, стоячи навколішки над дровами, намагаються розпалити камін. – Це ж тоді на дачі, коли ми залишилися там ночувати, бо запізнилися на електричку, нас двох усі дружно відправили спати до кімнатки на мансарді. Хлопці ще сміялися, що ми серед усіх присутніх, – єдина пара, яка зустрічається більше року, тому нам вже «можна»… Віка не стала продовжувати цю думку. І так все було зрозумілим: дві смужечки на тесті – наслідок саме тієї ночі…

Вона ще раз відкрила пошту і переглянула отримані нещодавно листи, – запрошення на конференцію, відповідь із Вроцлавського університету про включення їх з Матвієм до програми студентського обміну на осінній семестр…

«Від навчання в Польщі мені, очевидно, доведеться відмовитися, – прийняла раптом рішення дівчина. – А от на конференцію в Братиславу у червні я таки поїду, – напевно, тоді животик ще не буде дуже помітним. Хоча, в принципі, що тут такого, – і вагітні студентки можуть розповідати про питання самоврядування. А за місяць, коли будемо виступати в Києві, ще взагалі нічого видно не буде». Віка посміхнулась і зрозуміла, що цілком опанувала себе. Наступні її рішення щодо планування власного життя виявились такими ж впевненими і виваженими: з вересня перевестися на заочне відділення, за літо знайти роботу з вільним графіком, щоб не працювати в офісі від години до години, а мати можливість планувати свій день…

Віка знову відкрила в Інтернеті сторінку із сайтом, де читала про вагітність. Переглядаючи статті з різними порадами для майбутніх мам, раптом зупинилася поглядом на фото, де вагітну жінку обіймає молодий симпатичний чоловік, – він ніжно їй посміхається, а вона дивиться на нього з безмежною любов’ю.

«Матвій! – раптом майже скрикнула Віка. – Він же ще нічого не знає. Більше того, – навіть і не здогадується про те, що я вагітна. А Польща! Цікаво, чи він поїде тепер у Вроцлав без мене. І як поставиться до рішення перевестися на заочний. Може, ми би вдвох краще перейшли на індивідуальний графік… І тоді… Але, що це я вже «розписуюсь» за нього, – зупинила себе дівчина. – Такі відповідальні рішення людина повинна приймати сама. Хоча, звичайно, все це непросто»…

Її роздуми перервав дзвінок у двері. «Матвій!», – здогадалась Віка, схопилась було, щоб побігти відчиняти, але раптом зупинилась. Це ж зараз йому потрібно буде усе розповісти, адже тримати таку новину в секреті і нечесно, і не в її характері… Але як це зробити, які підібрати слова?! Дзвінок наполегливо виспівував, тренькав, кликав. Віка в цей момент усім єством відчувала здивованість і нетерплячість хлопця, який раз у раз натискав пальцем на гудзик дзвінка, дивуючись, чому вона зволікає, куди пропала. А дівчина ніяк не могла примусити себе зрушити з місця. Врешті, зібравши всю силу волі, вона повільно підійшла до дверей і відчинила. «Привіт, Матвій, я маю тобі дещо сказати»…