Спілкуємося про театр і в театрі

Прагнення видовищ – річ, непідвладна плину століть. Люди завжди хотіли мати щось таке особливе, аби було цікаво подивитися, – з одного боку, а з іншого, – показати комусь себе. Так світ ще з давніх­давен умовно поділився на глядачів та акторів, і традиція співіснувати їм разом, виробити моделі поведінки при цьому, формувалася ще з тих далеких часів.

Разом із тим, склалося так, що походи в театр – це не лише отримання естетичного задоволення від гри акторів чи драйву від несподіваних поворотів сюжету вистави. Театр – це спілкування, обмін думками, можливість обговорити побачене і просто спільне проведення часу – з друзями, коханою людиною, колегами по роботі чи батьками.

Колись все починалося не з вішалки

Театр, такий, яким ми звикли його бачити, сформувався не одразу. Помпезні зали із золотими розписами чи ліпниною та червоними оксамитовими кріслами, до яких вже всі звикли за останні двісті­триста років, не виникли за помахом чарівної палички. А починалось все в Греції: на святах, де вшановували бога Діоніса, людям захотілося не просто їсти­пити, а й отримувати щось для душі. Так виникли перші вистави, де хор виконував пісні та заводив діалоги. Там були і актуальні теми постановок, і соціальні мотиви, і танці, тому глядачі були від цього захопленні.

Актори виступали на орхестрах – круглих площах, довкола яких збиралися бажаючі на них подивитися. Потім публіку вже почали садити на спеціальні місця на схилах пагорбів, а за порядком під час вистави доручали стежити спеціальним людям з палицями, які могли й застосовувати проти занадто «буйних».

Спочатку в виставах грали лише актори­чоловіки, які виконували й жіночі ролі і завжди були в масках, що відображали зміну емоцій. Жінки ж з’явилися на сцені набагато пізніше.

Театр: слово, танець, пісня, лялька

Зараз кожен театр має свою спрямованість. Є драматичний, де в основі вистав лежать літературні твори: діалоги, монологи, імпровізації. За задумом режисера, якщо цього вимагає хід сценарію, можуть додаватися також пісні, танці та пантоміми. Але найголовніше у драматичному театрі те, що там все перебуває на хитких емоційних терезах, – на межі почуттів, із раптовими переходами від сліз до сміху, від розпачу до щастя. І хепі­енд у цих постановках не настільки вже й частий…

Для тих глядачів, хто не має бажання аж надто розчулюватися під час перегляду, існують театри­комедії. Їхній репертуар здебільшого складається з гумористичних вистав, а розважають публіку комічні актори. Тут все просто – весело, позитивно, із можливістю хоч на деякий час відірватись від буденної реальності і зарядитись оптимізмом та гарним настроєм.

В оперному театрі поєднуються музика, пластика та драматургія. На відміну від драматичного та комедійного, де зміст історії передають за допомогою слів, в оперному це роблять через спів. Персонажі розкриваються завдяки вокальним монологам – аріям, а хід вистави хоч і розгортається практично за тими ж принципами, що й у звичайному театрі, але при цьому всі співають!

А от у театрі балету сюжет відтворюють за лише допомогою пластики, простіше кажучи, – танцю. Герої виражають почуття, використовуючи рухи тіла та міміку обличчя, – без жодних слів! Відтак, зрозуміло, що в балеті, як і в опері, дуже важливу роль для сценічного процесу відіграє музика, – без неї навіть найдосконаліші таланти співаків та танцюристів не знайдуть відгук у серцях глядачів і перипетії сюжету не зможуть бути точно передані акторами і тому зрозумілі публікою. Хоча, чесно кажучи, для не дуже компетентних у справах опери та балету глядачів існує, так би мовити, чарівна підказка – лібрето вистави, надруковане у програмці, яку можна придбати перед початком дійства у працівника театру – білетера. Саме в цьому лібрето коротко (словами!) викладена та історія, яку актори піснею чи танцем відтворюють на сцені. І тоді все стає елементарним: читаєш і тоді дивишся, як це написане «оживає» у виконанні талановитих танцюристів та співаків.

Існують також і вуличні театри, де вистави відбуваються просто неба. Так було колись давно на ярмарках, а зараз стає модним трендом, коли режисери вирішують вивести всіх із задушливої зали та дати змогу акторам трохи поімпровізувати. Глядачі тут не просто плескають у долоні, сміються та кричать «Браво», – вони можуть стати й учасниками дійства.

Існує ще один театр, про який варто згадати, – ляльковий. Царівни та принци, звірята та птахи, злодії та герої­рятівники, – все це персонажі вистав, основними глядачами яких є діти. В ляльковому театрі більше за всіх інших присутня інтрига, оскільки глядачам не видно акторів, які, сховані за спеціальною ширмою, керують ляльками. Проте останнім часом режисери і тут хочуть «новизни», будуючи свої шоу таким чином, що публіка може бачити весь процес вистави. Більше того, задіювати у ній можуть одночасно і ляльок, і людей­акторів.

Театр з іншого боку сцени

Отож, театр – який він зараз? Чесно кажучи, дуже різний, постійно перебуває в русі, постійно змінюється, як і манери поведінки для публіки у залі. Одне залишається незмінним: вистава (п’єса, опера, балет тощо) – це священнодійство, під час якого глядачі не ходять залом, не розмовляють голосно, точніше кажучи, взагалі не говорять (максимум – шепочуться), не їдять, шурхочучи папірчиками від шоколадок та цукерок, не хрумають чіпсами чи попкорном, не п’ють напої. Разом із тим, процес приймання їжі (якщо говорити офіційно) в театрі дозволяється, але робити це потрібно під час перерви між діями вистави, яка називається антрактом, і у спеціально відведеному для цього місці – буфеті. Традиційно кавалер під час антракту веде даму в буфет, замовляє каву з шоколадом чи цукерками, і вони за час до початку нової дії, про який в театрі сигналізують три дзвінки (як, до речі, і про початок вистави взагалі), спілкуються, обговорюючи гру акторів чи сюжет п’єси…

Для відвідин театру завжди існував обов’язковий дрес­код – вечірні сукні, туфельки на каблуках, дорогоцінності та рукавички – для дам, смокінги, фраки, костюми, краватки і «метелики» – для чоловіків. Звичайно, останнім часом одяг став більш демократичним, хоча ще доненавна прийти до театру в джинсах вважалося ознакою поганого смаку. Однак все змінюється, спрощується, вимоги дрес­коду стали вже не настільки консервативними, але виглядати елегантно, акуратно, пристойно, врешті­решт, все таки залишається обов’язковим.

Театр безпосередньо сьогодні

Треба сказати, що зараз складний час для українського та світового театру. Через карантинні обмеження деякі театри не працюють зовсім, в інших – суворі обмеження за кількістю глядачів та дотриманням епідрежиму. Тому актори шукають нові способи, аби дійти до глядача, показати їм свою роботу, свої таланти, своє бачення світу та вміння це передати словом, дією, піснею, танцем. Шукаючи варіанти для діяльності, театр виходить і в онлайн­режим, демонструючи вистави через інтернет. Онлайн­вистави – це, звичайно, гарна можливість розширити глядацьку авдиторію до сотень тисяч, підвищити інтерес до театру, зуміти довести, що цей вид мистецтва існує, незважаючи ні на що. Але, очевидно, це все таки є реакцією на сучасну «карантинну» реальність. І напевно, попри всі досягнення сучасного прогресу, ІТ­технології та діджиталізацію, суть театру, у якій найголовніше – спілкування між актором і глядачем, обмін енергетикою, емоціями, оплесками, спільний сміх публіки над вдалою реплікою, сльози розчулення від сказаного тремтячим голосом слова, збережеться, залишиться, повернеться. Адже все те, що завжди було в театрі – оксамитові крісла, шепіт, антракти, світло, направлене на сцену, спільне проведення часу і спільне переживання з обох боків рампи, – уся та магія, що існувала завжди, нікуди не подінеться, і далі даруватиме те невловиме відчуття прекрасного, яким театральне мистецтво щедро ділиться з нами усіма.