Сучасні Ромео і Джульєта, або І в театрі все буває всерйоз та надовго

Це станеться сьогодні. Остап вирішив для себе остаточно. Це рішення – одне з найважливіших у його житті, він прийняв давно, але все не наважувався озвучити.Чому? Та якось не випадало – то момент не урочистий, то випадок не відповідний. І взагалі, йому не хотілося робити це поспіхом чи спонтанно. Для такої дівчини, як Марічка, він щиро хотів перетворити ЦЕ на справжню подію. Ту, яка запам’ятається на все життя, про яку з гордістю можна розповідати в подробицях дітям та онукам, якою варто пишатися перед самим собою – «так, я ЦЕ зробив»…

І от зараз вже все продумано до найдрібніших нюансів: букет лежить у визначеному місці за сценою, коробочка з каблучкою надійно схована у кишені піджака, головного режисера театру попередили ще тиждень тому, освітлювач та звукорежисер в курсі – коли яку фонограму вмикати і на яке місце у залі промінь світла спрямовувати, аби провести головну героїню п’єси його, Остапового життя, через прохід між рядами на сцену…

Справді, вже все готово! Світло у залі згасло, вічні слова Шекспіра про сумну повість пролунали, і друг Остапа – Артем у ролі Ромео вже вийшов на сцену, аби познайомитися з тією, яка невдовзі докорінно змінить його життя, привнесе у нього світло, тепло, любов, тобто все те, що сталося і в Остапа…

Бо вона, Марічка й справді все змінила в його житті. Варто було два роки тому побачити її в актовій залі університету, куди їх, студентів з різних факультетів, запросили на зустріч із відомим столичним письменником, Остап відразу зрозумів, що ця дівчина – особлива. Що це – ВОНА, та, на яку, очевидно, він і чекав завжди…

Зробивши тоді все можливе, щоб розпочати розмову, познайомитися, Остап за деякий час таки зміг «достукатися» до тієї строгої і серйозної, але, як потім з’ясувалося, надзвичайно вразливої та романтичної студентки фізмату. Тривали їхні стосунки відтоді вже два роки, і ось нарешті юнак відважився зробити коханій пропозицію руки та серця! І це станеться сьогодні! Відразу після закінчення вистави про Ромео та Джульєту! На сцені обласного драматичного театру!

Так, саме на сцені. Остап давно уявив собі все це в деталях. Тим більше, що мав друзів –молодих акторів, які допомогли йому все організувати, домовитися з дирекцією і навіть прорепетирувати. Отже, за задумом закоханого, на останніх поклонах та оплесках п’єси він повинен був вийти на авансцену і почати читати монолог Ромео, а артисти, які залишались там, – підтримати його: Ромео – підійти і одягти йому свій берет, Меркуціо – віддати шпагу, Джульєта – накинути плащ, синьйора Капулетті – пов’язати шарф, а Лоренцо – винести квіти. І тоді Остап, опустившись на одне коліно, мав зізнатися Марічці в коханні, попросити стати його дружиною, а промінь прожектора – відшукати дівчину в присмерку зали, аби він міг побачити її очі і почути відповідь, на яку так чекав…

Коли до завершення вистави залишалося кілька хвилин і Ромео вже був готовий випити отруту, ридаючи на колінах біля своєї бездиханної коханої, Остап поцілував руку Марічки, підводячись з крісла, – мовляв, я не надовго. Хлопець спокійно собі вийшов із зали, а тоді майже побіг за сцену. «Чому так довго?», – емоційно вигукнула пані Наталя, яка грала роль синьйори Капулетті – матері Джульєти, і чекала на нього за кулісами. «Не хвилюйтеся, все іде за планом», – хрипко проговорив Остап, хоча насправді страшенно нервував. «А чому голос хрипкий, захворів?». «Та ніби ні», – й сам здивувався таким чудасіям із голосом юнак, оскільки досі якихось якихось проблем у моменти виступів перед широкою аудиторією у нього не було. Але тільки стенув плечима – не знаю, і відважно пішов на сцену. За попередньо узгодженим з друзями і відрепетируваним планом, він мав би відразу почати читати монолог Ромео. Хлопець це й хотів зробити, ще практично з­за куліс, але варто було промовити перші слова, як з подивом і жахом зрозумів, що, окрім шепоту, нічого більше не чути, – голос раптом пропав. Очевидно, так буває на нервовому грунті, але Остап ніколи й не думав, що з ним таке може статися. Вражено і безпорадно він ще встиг оглянутись на пані Наталю, а ноги продовжували його нести далі. Юнак повільно, навіть не роблячи спроб щось говорити, дійшов до центру сцени і зупинився. Артисти чекали, дивуючись, чому він мовчить. Зависла пауза. У залі хтось зірвався на оплески, які так само раптово стихли. Аж тут раптом зазвучала музика – пронизлива і романтична «Алілуя» Леонарда Коена, і з­за куліс з шарфом в руках вийшла синьйора Капулетті. Теж повільно, дослуховуючись до ніжної мелодії, яка линула згори, вона рухалась повз колег, які півколом стояли на сцені, киваючи їм, і щось тихенько шепотіла. А тоді, дійшовши до Остапа, прилаштувала йому на шию шарф. Після неї до хлопця по черзі, так само не поспішаючи, наче у церемонному старовинному танці, почали підходити інші актори: Меркуціо, відсалютувавши шпагою і опустившись на одне коліно, простягнув свою зброю, Джульєтта, ніжно посміхаючись, накинула на плечі плащ, Лоренцо бережно подав троянди. Ромео­Артем останнім одягнув йому свій берет і залишився поруч, готовий сказати щось замість Остапа, якщо той не зможе говорити, адже пані Наталя встигла всіх попередити. Але освітлювач, який був «не в курсі» того, що не за сценарієм відбувається на сцені, вже не міг більше витримувати паузу і увімкнув прожектор. Яскравий тонкий промінь світла розітнув сутінки зали і почав потихеньку наближатися до місця, де сиділа Марічка. Юнак заворожено простежив за ним поглядом, побачив кохану, яка завмерла в кріслі і дивилась на нього.

«Та тихо, в тім вікні сяйнуло світло, – пролунав раптом у цілковитій тиші голос Остапа. – Там схід, сама ж Джульєтта – ясне сонце…» Голос хлопця звучав хрипко, глухувато, але таки звучав, вихлюпуючи із самої глибини закоханого серця слова про найкращу на світі дівчину, які він так довго беріг, щоб сказати тут, у залі, на сцені, при всіх, в образі відчайдушного та романтичного Ромео. Марічка, почувши його голос, підхопилася з крісла, притисла руки до грудей і не відводила від нього очей.

Слова п’єси, узгоджені сценарієм, завершилися, а Остап і далі продовжував прозою, що звучала, як поезія, розповідати усім про ту, яку зустрів, покохав і яку, опустившись на одне коліно, просить зараз стати його дружиною. В цей момент в залу зійшли Лоренцо та Меркуціо і під бурхливі овації залу провели Марічку на сцену. Остап, не підводячись з колін, дивився тільки на кохану, а тоді ще раз повторив свою пропозицію. «Ти вийдеш за мене?», – пролунало хрипко, але так щемко, що зал раптом замовк. На цей момент завершилась і фонограма, тому запанувала цілковита тиша. Марічка, вже не стримуючи своїх емоцій, підбігла до Остапа та обійняла. Юнак підхопився з колін і, не маючи куди подіти квіти та шпагу, перебуваючи у ніжному полоні дівочих рук, просто стояв, дивлячись їй в очі. «Так!» – неголосно, але впевнено промовила Марічка, не відводячи погляду. Усі присутні – і глядачі в залі, і актори на сцені, почали несамовито плескати, щось вигукувати, підтримуючи закоханих.

Тут знову зазвучала музика, і Остап, рішуче вручивши дівчині квіти, оглянувся Ромео, який досі стояв поруч, віддав йому шпагу, а тоді дістав з кишені коробочку з каблучкою, знову опустився на коліно і простягнув її Марічці. Посміхаючись, дівчина взяла перстень та одягла його на безіменний палець. У залі відразу ще гучніше зазвучали оплески, хтось почав свистіти, хтось кричати «гірко», і Остап, рвучко підвівшись, обійняв та поцілував свою наречену. Зал аплодував стоячи, артисти, вже не витримуючи емоційного напруження ситуації, підбігли до закоханих, почали обіймати їх обох, вітати. І так всі разом, під шалені овації публіки, пішли юрбою за куліси…

За сценою загальна ейфорія тривала, – актори тішились і раділи, як діти, що їм все вдалося. Навіть директор театру підійшов до закоханих і привітав їх. Аж тут Остап помітив «синьйору Капулетті», яка стояла неподалік і з ніжністю на них дивилася. Хлопець потягнув дівчину до неї: «Познайомся, це пані Наталя. Вона врятувала мене і усіх нас сьогодні! Я вам безмежно вдячний!», – щиро промовив він. «Будьте завжди такими ж щасливими, як сьогодні, дорогі діти», – посміхнулась у відповідь актриса.