ЛИСТ ДЛЯ ТЕБЕ

“Вирішити завести дитину – справа серйозна. Це означає відважитись на те, що твоє серце віднині і назавжди буде розгулювати поза твоїм тілом”.

Елізабет Стоун

“… Можливо, це звучить дивно, але мені легше написати листа Тобі, аніж поговорити про це з власною дочкою. Так-так, дочкою. Моїй дочці Каті скоро виповниться двадцять два, – вона трохи старша за Тебе. А мені, між іншим, уже сорок два. Звучить наче й солідно, – сорок два. Але, якщо подумати добре, поглянувши на це питання з різних точок зору, то виходить, що це ще зовсім небагато. У мене, наприклад, подруга у такому віці тільки першу дитину народила, і можливо, вони ще й на другу відважаться. А от мене моя Катька пообіцяла скоро зробити бабцею. Сміх та й годі, яка з мене бабуся! Хоча я так само вчинила власній мамі і, на жаль, якось зовсім не думала в той момент, що в тодішні мамині сорок п’ять дуже уповажнюю її родинний статус. Катруся ще, можна сказати, навіть пошкодувала мене, вийшовши заміж у двадцять, а не як я, – у неповні вісімнадцять…

Свого Володьку я зустріла на першому курсі інституту в перший день навчання, тобто першого вересня. Заходжу до аудиторії на першу пару (звичайно, що разом із дзвінком, – треба ж було серйозно поставитися до того, що одягти відповідно до такого поважного моменту, як перший день навчання в амплуа студентки, тому й затрималася на кілька хвилин довше вдома, а тоді бігла всю дорогу до інституту). Отож, заглядаю в двері, а всі парти зайняті. Але заходжу досередини, – що робити, тим більше, що викладач іде слідом за мною. Біжу сходами вгору (та велика аудиторія для цілого потоку, напевно, на сто чоловік була у вигляді амфітеатру), а усі регочуть з мене, хлопці зачіпаються, пропонуючи сісти хто на руки, хто на коліна, і жодного вільного місця, як на зло! Піднялась на останній ряд, аж тут якийсь юнак мене кличе: “Сідайте на моє місце, а я на поламане крісло сяду”. Поруч з ним якраз на стільці не було сидіння, він поклав на нього свою папку з зошитами і так примостився. Вовтузився на тій папці цілу пару, але вигляду не подав, що йому незручно. Це й був мій Володька. Тоді ми з ним познайомилися, і він відразу , в той самий день призначив мені побачення. Почали зустрічатися. А після першого курсу одружилися. Ось таке на нас “напало” велике й чисте кохання. І на четвертому курсі я вже народила Катю. Мені тоді якраз двадцять виповнилось. Причому, навіть академвідпустку не брала. Якось всі по черзі – і моя бабуся, і мама, і сестра сиділи з малою, тим більше, що ми тоді жили в моїх батьків, тому всі були поруч. А на лекції потім Володька взагалі без мене ходив, – навіщо нам два конспекти на сім’ю, одного цілком вистачало! Ось так і вивчилася, і донька підросла…

З Катькиним весіллям теж сміху було. Приходить вона якось пізно з чергового побачення, а ми з татком, Володькою тобто, вибираємо в Інтернеті, який би це фільм подивитися, щоб було весело і при цьому не примітивно. Аж тут Катька теж підтягує до нашого комп’ютера крісло, вмощується біля нас і заявляє: “Мама, тато, ми тут з Сашком одружуватись надумали”… Я в свою чергу, переконана, що вона жартує, задаю провокаційне запитання: “А нас з татком на весілля запросите?”. На що отримую не менш провокаційну відповідь: “Уже запрошую!”, і називає дату. Розуміючи, що справи набирають більш серйозного оберту, розпитую далі: “І як ти все це бачиш?”. Катька якось навіть повчально дивиться на нас з Володькою і починає перераховувати: “Хочу вельон, щоб по асфальті волочився, лімузин, музикантів, дружок в однакових рожевих сукнях, тамаду з конкурсами і музикантів із саксофоном і бас-гітарою”. Тут Володька не витримує, починає реготати: “Ти ще попроси нашу маму, щоб вона хоч на твоє весілля коротку спідницю не одягала, а то гості нас неправильно зрозуміють”. Тут я відчула, що настав мій “зоряний час” і пообіцяла, що на Катрусине весілля одягну джинси. І одягла, між іншим, правда білі, але це справи не змінює!

Ось так весело у нас все розпочалося, як з власним весіллям, так і з доньчиним. А сьогодні Катька повідомила, що скоро зробить мене бабусею. Саме тоді я зрозуміла, що мені є що їй сказати, що, відкинувши усілякі жарти, треба подумати про чисте, світле, про те вічне і неповторне, яке приходить у життя кожної жінки з народженням дитини. І зовсім неважливо, скільки їй років, – вісімнадцять чи тридцять, двадцять чи сорок. Ці почуття однаково сильні і не схожі ні на які інші.

Я хотіла Каті сказати, що з народженням дитини, у неї розпочнеться зовсім інше життя. Воно буде не кращим і не гіршим, за те, яке було раніше. Просто стане іншим. Бо відтепер домінантну роль у всьому, що б вона не робила і про що б не думала, відіграватиме дитина. Звичайно, поки вона ще ходитиме вагітна, всі її оберігатимуть та леліятимуть, порошинки здуватимуть, годуючи смачненьким, виконуючи усі забаганки. Але коли їй у післяпологову палату принесуть немовля і залишать на самоті з маленьким клуночком з крихітним личком, на якому раптом відкриється малесенький ротик, губки скривляться і почується невдоволений плач, все раптом зміниться. І прийде усвідомлення, що є ти і є твоя дитина. І підходити до неї, брати на руки, заспокоювати, годувати, міняти підгузник і пеленати – це твій обов’язок, твої право і клопіт, бо ти – мама і відтепер завжди нестимеш відповідальність за дитя, якому дала життя. І ніхто не зробить це за тебе. Звичайно, вдома, після повернення з лікарні, всі тішитимуться, хотітимуть допомогти, і потім будуть гратися та няньчитись, але на кожне “мама” відтепер ти будеш зриватися й летіти на допомогу, бо не зможеш поводитися інакше…

Я уявила собі, як моя Катька поважно котитиме візочок з малям двором нашого будинку, вітатиметься з сусідками і гордо поглядатиме на своїх подруг, у яких в голові ще побачення, кавалери та інші любовні перипетії. А я спробую відчувати себе поважною матроною, хоча бабусі й не ходять в коротких спідницях…

На жаль, правда, поважною і серйозною чомусь відчувати себе досі не вдається. Перед очима ще такі свіжі спогади про те, як ми з Володькою по черзі вночі носимо на руках двомісячну Катруську, бо у неї болить животик, як це традиційно буває у немовлят. Я досі відчуваю той солодкий запах, яким пахла її голівка, коли вона засинала у мене на плечі, втомившись після бурхливого літнього дня, проведеного на вулиці. А як мені було Катьку до сліз шкода, коли десь певно у трирічному віці вона бігла назустріч таткові, який повернувся з відрядження, зашпортнулася, впала і вперше в житті сильно збила колінця та лікті об підступний асфальт. Різних таких падінь потім було чимало – і з велосипеда, і з гойдалки. Але те перше було найобразливішим і найпам’ятнішим.

Зате яка гордість переповнювала нас з чоловіком, коли Каті в садочку дісталася роль Снігуроньки на новорічному ранці, і наша дитина, увійшовши в образ, так переконано кликала Діда Мороза, що здавалося, і справді залу зайде справжній Санта Клаус, а не переодягнена в шубу вихователька з іншої групи. А похід у перший клас, – букет гладіолусів, вищий за новоспечену першокласницю, білі банти на мікроскопічних хвостиках, бо наша донька, яка завжди любила коротко стригтися, захотіла на свято коси, як у всіх. А потім був голосно, без жодної посилочки розказаний віршик на шкільній лінійці, і тоді вже, пам’ятаю, рюмсала від розчулення моя мама, яка теж прийшла подивитися на внучку.

Всі це моменти, ніби й буденні та звичні, але для кожної мами наповнені своїм значенням і своїми барвами, і у кожної – заховані глибоко в серці. Без них уже не уявляєш свого життя, бо твоя дитина – невід’ємна, нероздільна від тебе його частинка, скільки би років їй чи тобі не було…

Так хочеться поділитися з Катькою усіма цими думками, але вголос чомусь слова не вимовляються. І не знаю, чи потрібні вони їй зараз, ці слова, коли вона ще тільки звикає до думки про майбутню дитину. Тому пишу листа Тобі, адже у Тебе теж є мама, яка стільки всього іноді хоче тобі сказати…”