„Найбільше зараз мені подобається іпостась молодого татуся!”

Сергій Притула – улюбленець телеглядачів, екс-резидент „Comedy Club Ukraine”, актор і телеведучий, якого багато хто із шанувальників називає просто „Тернопільський Сірий”. Саме „Тобі” Сергій розповів, як воно – бути батьком, як здобути прихильність публіки, поділився секретами про те, що б хотів змінити у своєму житті.

Коли Сергій Притула зрозумів: ось вона – популярність?

Популярність буває різною. Гуморески чи віршик, продекламовані на шкільному вечорі, то теж популярність. А якщо говорити про телевізійну, то це трапилося у 2008 році, коли відбувся плавний перехід із „Comedy Club Ukraine” через шоу „Чи розумніший ти за п’ятикласника?” до „Підйому” та „Файної Юкрайни”. Тоді цільова аудиторія кратно розширилася. Відтак, нас дивляться всією родиною.

З чого почалася кар’єра?

Відправна точка кар’єри – то, мабуть, народження. Бо якщо людина не амеба, то вона так чи інакше з дитинства працює над собою, аби чогось у майбутньому досягти; не буває, що ось тобі „стукнуло” 25, і ти почав хапати зірки з неба. Отож, довелося пройти певний шлях накопичення знань, досвіду, роботи в багатьох проектах. Зрештою, теперішній телевізійний „пік” – це своєрідна верхівка айсбергу довжиною в 10-13 років: КВНи, „Радіо Тернопіль”, участь у художній самодіяльності, організація різноманітних концертів, робота ведучим, „плюс” – знайомства. Коли ти десять років невтомно працюєш, то потім розумієш, що вже й вражень накопичилося, і сказати є що.

Радіо- і телеведучий, шоумен, гуморист… Яке амплуа приміряєте наступним? У чому хочете себе спробувати?

Не кажіть „шоумен”, ненавиджу це поняття. Знаєте, кого в Україні називають шоуменами? Тих, хто нічого не робить (сміється). Наразі вправляюся в тому, що є, а також працюю над розробкою трьох проектів, де задіяний як продюсер та співпродюсер, а також як наймана робоча сила. В найближчих 5-7 років планую стверджувати себе саме як продюсер. Бо практика „Файної Юкрайни” доводить, що це не тільки приносить прибутки, але й час економить. Але найбільше зараз мені подобається іпостась молодого татуся!

А про кіно не думали?

Як кожна нормальна людина, я б мав сказати, що мрію незабаром знятися у „гостробюджетному” і „малохудожньому” супербойовику. Але поки що на теренах України кіноіндустрія таке ж нереальне поняття, як, напевно, і чесна влада. Хоча приклад Кіри Муратової переконує, що можемо, якщо хочемо.

Чи вистачає часу на сім’ю? Дружина не ревнує до роботи?

Ревнує, і ми часто гиркаємося через роботу. А як ви познайомилися зі своєю обраницею? Ми разом працювали, Юля була моєю підлеглою. Вона знала, що таке субординація, і називала мене по батькові, що мені дуже подобалося. Тому й почав залицятися. За півтора місяця після першого побачення ми почали разом жити, а через три роки одружилися.

У вас є син. Якого він уже віку, хто займається вихованням вашої малечі?

Нашому Дмитрові Сергійовичу вже один рік, сім місяців і тринадцять днів (станом на день виходу журналу). Звичайно, 90 відсотків часу із сином проводить дружина. А я, повністю взявши на себе місію „годувальника”, намагаюся виконувати її так, щоб моя сім’я ні в чому собі не відмовляла. А ще поставив за мету житлову площу розширити. Ми зараз живемо в однокімнатній квартирі, яку купили за величезні гроші. Сьогодні її навіть продавати немає сенсу, бо й половини суми не відіб’ємо. Водночас, фінансових вливань з мого боку потребує і продюсерство. Тому й мотаюся Україною та „закордонням”. Тішуся, що дружина за всіх показних ревнощів до моєї роботи, прекрасно розуміє мене й підтримує.

А яка ваша участь у вихованні малюка?

Це болюча тема. Я добре розумію, що для будь-якої дитини мама – то „номер один”, а „Вінні Пух і всі, всі, всі” – на другому плані. Дуже тішуся, коли ввечері повертаюся додому і моє чадо висить у мене на шиї й довго не відпускає. Але водночас бачу, що коли лечу за кордон у відрядження на 5-6 днів, моя дитина спокійнесенько без мене обходиться. А от якщо нашу маму забрати днів на два, то, боюся, це були б катастрофа й „армагедон”! Хоча абсолютно не ревную до того, що моя дитина на дружину реагує трохи інакше, ніж на мене. Шкодую тільки, що багато цікавих моментів із того, як малий росте, дорослішає, пропускаю через зайнятість.

А підгузки міняєте? Вас можна побачити на вулицях Києва з візочком?

Я не з тих татусів, які, побачивши брудний підгузок, кажуть: „О, какашка?! Фе!!!”. Хоча для мене це, у будь-якому випадку, новий досвід. На початках, коли дружині треба було відлучитися на кілька годин, вона переживала, чи варто залишати на мене маля, бо я дуже непрактичний у побуті. Але зараз все нормально, і ми все робимо разом – міняємо підгузки, гуляємо, купаємося, складаємо й розкладаємо візочки, переживаємо, що в нас росте зубчик… Просто у мене на всі ці процеси припадає трохи менше часу, аніж у дружини. Я прокидаюся о п’ятій ранку, йду на роботу, коли вони ще сплять, а повертаюся, коли вже купаємо малюка. На нормальне спілкування із сім’єю, якщо немає корпоративів чи зйомок, залишаються тільки субота-неділя.

Який ви батько?

Все життя думав, що буду жорстким. А виявилося – навпаки: малий втікає від мами до мене, коли вона на нього трохи свариться. Відразу чути „Таті”, і син ховається в моїх обіймах. Тоді ми вдвох займаємо „кругову оборону” і не даємо, щоб нас ображали.

Народження дитини було спланованим чи „так сталося”?

Ми планували вагітність. Одружилися у вересні 2007 року й одразу після цього вирішили, що треба думати про „бебіка”. Правда, у мене тоді якраз почалися зйомки, тому аж через півтора місяця вирвалися в Прагу на чотири медових дні. Саме там і почали активно… працювати над нащадком. Відмовилися від алкоголю, ненормованого (читай, ненормального) робочого дня, вели здоровий спосіб життя. Десь місяці за три такого графіку наші старання були винагороджені. Дружина сказала про це дуже несподівано. Пригадую, ми гуляли ввечері, падав сніг, поволі тупцяли додому, і тут Юля повідомила, що ми скоро станемо батьками. Радості не було меж!

Якось ви обмовилися, що в майбутньому мрієте, аби сім’я стала ще більшою. Скільки ж дітей хочете?

Дуже шкодую, що ми так довго відтягували з поповненням. А то дитинча вже могло б до школи йти. Коли ж народився малюк, то я сказав дружині, що хочу ще! Ну, оптимально чотирьох, але як Бог дасть.

Які емоції вас переповнювали, коли вперше побачили своє дитя?

Народжували разом. До моменту пологів я не знав, хто в нас буде. Коли ми разом із Юлею приходили на УЗД, то попереджав лікарів, щоб не розповідали, хто в нас у животику „плаває”. Дуже хотів романтики, тому інтрига залишалася до останнього дня. Дружина, коли скуповувала необхідний набір речей, навіть не пошкодувала сімейного бюджету на рожеві та блакитні сорочечки, повзунки, шапочки…, аби тато не здогадався. Акушер, як Юля народила, підняв малюка й запитав: „Що, татусю, хочеш знати, хто в тебе?”. Я відразу: „Так”. „Ну, тоді почекай ще трохи”, – у відповідь. Перерізали пуповинку, поклали на повивальний столик, аж тоді пустили мене до дитини. У той момент зрозумів, що тепер живу не задля себе.

Якби виникла потреба, чи ви б погодилися сидіти вдома з дитиною?

Важко це уявити. Навряд чи зміг би бути вдома стаціонарно 24 години на добу, – не можу дозволити собі вибитися з робочої колії надовго. Не секрет, що в шоу-бізнесі, якщо ти зникаєш на кілька місяців, твоє місце одразу займає якийсь інший „класний пацан”. Тому це постійний нон-стоп. Звичайно, фінансові можливості дозволяють найняти няню, але ми наразі цього просто не потребуємо, оскільки поки що у дружини є можливість побути вдома з малюком.

В одному з інтерв’ю ви сказали, що проти того, аби чоловік і жінка в житті мінялися ролями. На вашу думку, місце жінки на кухні?

Не приписуйте мені цитат Януковича і Азарова (сміється). Я мав на увазі дещо інше. Жінка не повинна вбивати в собі материнське начало тільки тому, що не хоче поступатися чимось чоловікові. Дуже класно, коли вона досягає певних висот, статусу. Але переконаний, що це можливо суміщати з материнством та іпостассю бізнесвумен, фахівця в своїй справі! У мене багато колежанок, яким по 30-35 років, незаміжніх, без дітей, зі значними успіхами в кар’єрі. Але знаю, що в душі інколи вони обливаються крокодилячими сльозами, бо не мають нормального жіночого щастя.

Яка професія найкраща для жінки?

Це потрібно запитувати у жінок, а не в мене. Своїй дружині завжди кажу, що для мене вона найкраща в ролі матері. Але прекрасно розумію, що жінка – істота соціальна, їй треба ходити на роботу, спілкуватися з людьми, реалізовувати себе в якомусь фаховому напрямку. Тому якщо Юля захоче йти працювати, не буду заперечувати, а не захоче – теж добре.

Як ви ставитесь до абортів?

Негативно. Не підтримую, бо вважаю, що це гріх. Якщо ти не бажаєш виховувати дитину, то краще віддай дитя державі, але не позбавляй її шансу на життя! Якщо чесно, в подібній ситуації не був, і не хотів би випробувати це на власній шкірі.

Чи вірите у дружбу між чоловіком і жінкою?

Так, вірю. Хоча ми з Юлею часто сперечаємося з цього приводу. Вона каже, що чоловік навіть у дружньому спілкуванні все одно демонструє жінці якісь знаки уваги. А от мій досвід показує протилежне. В мене є колежанка ще зі студентської лави. Хоча життя у нас складалося по-різному, але вже впродовж 13 років ми підтримуємо контакти. Вона – одна з небагатьох людей із мого колишнього життя, з якими я постійно „перетинаюся” в столиці.

Розгубили друзів на шляху сходження до популярності?

Усіх друзів, яких розгубив, я втратив через власну дурість, причому, ще до того, як почав працювати на телебаченні. Це помилки молодості, коли спочатку робив, а потім думав.

Якби була можливість повернути час назад, що б змінили у житті?

Нічого. Все складається саме так, як і має бути. Там „зверху” комусь видніше. Єдиний момент, який досі не дає мені спокою, це суперечка з батьками через дівчину, з якою у мене були… ну, стосунки… Я тоді через цю сварку майже півтора місяця не спілкувався з татом. Зараз, коли батька вже чотири з половиною роки немає, часто ловлю себе на думці, що тих півтора місяця спілкування дуже мені б згодилися. Це єдине, що не повернеш і не зміниш. І про що я шкодую…

Дякуємо за розмову!