Тернопіль – прекрасне місто!

Коли Леонід Ковальчук задумує щось зробити, то починає діяти одразу, не зважаючи, робив хтось до нього таке чи ні. Відтак, напевно, вже навіть звик завжди бути попереду: першим в Україні заснував при медичному університеті видавництво „Укрмедкнига”, створив консультативно-діагностичний центр, обладнав навчально-оздоровчий комплекс „Червона калина”, зініціював відкриття університетської лікарні. І це ще далеко не всі втілені в життя його задуми. Але на досягнутому заслужений діяч науки і техніки, член-кореспондент Національної академії медичних наук України, професор, ректор Тернопільського державного медичного університету імені Івана Горбачевського Леонід Якимович Ковальчук зупинятися не збирається, оскільки впевнений, що, підвищуючи рівень вузу, який він очолює, піднімає престиж і рідного міста. Леоніде Якимовичу, а чим ще новим і неординарним, що започатковано в університеті, можете похвалитися? Одним із найбільших останніх наших досягнень вважаємо те, що домоглись абсолютно чесного семестрового іспиту, на результати якого ніхто зовні вплинути не в силах – ні ректор, ні декан, ні викладачі. Найкращий доказ тому – що діти, внуки наших працівників і, в тому числі, керівників вузу, його іноді теж за першим разом здати не можуть. Думаю, що жоден вищий навчальний заклад такого вам не скаже! Отже, вимоги до рівня знань у нас дуже високі. Приміром, на першому курсі за першим разом екзамен не складає близько 30 відсотків бюджетників і до 60 відсотків контрактників. Однак кожний наступний курс здає іспити краще, і вже на п’ятому курсі, де вивчаються клінічні дисципліни, трапляються лише поодинокі випадки нездачі за першим разом. Як бачите, це абсолютно чесний іспит, що показує ті знання, які є. Для студентів такий екзамен, – очевидно, шок? Так, особливо для першокурсників – вони приходять здавати і розуміють, що ніхто за них не попросить – ні високопоставлений тато, ні тато, який має знайомства. До речі, останнім часом із такими питаннями ніхто вже ні до кого й не звертається, оскільки знають, що немає можливості вплинути на результат екзаменів. Ми цей іспит впровадили згідно концепції розвитку нашого університету, яка була прийнята в 2006 році. І нещодавно, коли я звітував перед конференцією трудового колективу університету, констатував, що всі її пункти виконано. Отже, ми впровадили нову для України систему навчання, що корінним чином відрізняється від інших університетів. Суть у тому, що на кафедрах у нас тепер іспити не приймаються. Це робить незалежний університетський центр оцінювання знань студентів. І система так побудована, що в процес здачі і її результат ніхто не може втрутитися. До речі, зараз ми маємо отримати Державний сертифікат на захист цієї інформації. А почалося все з того, що п’ять років тому ми відправили на навчання та стажування у провідні медичні вузи Європи та Америки близько шістдесяти наших викладачів. Їхнє завдання було – вивчити, як там виглядає освіта, перейняти навчальні методи, програми, методики. Все, що ми в результаті взяли для себе, дає підстави для оптимізму: наші викладачі мають можливість викладати на сучасному, європейському рівні, а студенти – отримувати відповідну освіту. А в чому полягає феномен університетської лікарні? Це перша така лікарня в Україні. Покажіть мені хоч один європейський університет без університетської лікарні, і це, напевно, є вичерпною відповіддю на усі запитання та сумніви, чи була нам вона взагалі потрібна! Такі заклади мають суттєві переваги за рахунок кращої матеріальної бази та високопрофесійного кадрового складу, що дозволяє надавати людям ефективну медичну допомогу. Погодьтеся, що там, де навчають студентів та виконують наукові дослідження, краще діагностують хвороби і лікують пацієнтів. Крім того, ніде в світі університетська лікарня не є структурним підрозділом вузу, адже це різні бюджети і різне підпорядкування, але традиційно – вона є найбільшою і найкращою лікарнею в регіоні. А відносини між нею і вузом будуються на коопераційній угоді, яка передбачає той чи інший ступінь інтеграції. Таку угоду ми й уклали з обласною клінічною лікарнею, що стала для нас базою. Перспективи, які чекають цей лікувальний заклад, – насамперед, нове сучасне обладнання. Протягом трьох років має бути виділено з держбюджету 37 млн. гривень, щоб придбати, скажімо, ангіограф, комп’ютерний томограф, літотриптор, відео-ендоскопічний комплекс та інше обладнання. Разом із тим, зрозуміло, що, за рахунок залучення лікарів до проведення навчального процесу та виконання наукових розробок, суттєво зросте їх кваліфікація. А наші ж студенти матимуть відповідні умови для навчання та практики. А як ще зміниться медичне забезпечення тернополян в зв’язку з відкриттям університетської лікарні? У нас готовий проект, який чекає затвердження владою міста та області, на реконструкцію колишнього радіологічного відділення лікарні. Ми плануємо, добудувавши два поверхи, зробити там сучасний лабораторний комплекс. Це, між іншим, велика проблема в Україні, що ми відстаємо від світу в лабораторній діагностиці. І якщо вдасться втілити цей проект в життя, то в нашій лабораторії високотехнологічні аналізи будуть виконуватися для пацієнтів не лише університетської лікарні, а й на потребу лікувальних закладів усього міста та області. До речі, наша університетська лабораторія вже працює і на „науку”, і на виконання таких аналізів для хворих. Також ми пропонуємо, об’єднавши корпус тернопільської інфекційної лікарні з нашим недобудованим корпусом на вулиці Шпитальній, зробити одну велику класну інфекційну лікарню. Ми готові віддати чи передати для цього наше приміщення, і щоб вона стала відділенням університетської лікарні. З цього приводу вже є рішення комісії обласної ради по охороні материнства і дитинства, але треба ще, так би мовити, „добру волю” міської та обласної влади. Прикро, правда, що у нас вони часто не можуть між собою домовитися, а мав би бути єдиний медичний простір, адже „на кону” – питання лікування людей – мешканців нашого міста та області. А скільки років Ви самі вже живете в Тернополі? З ним пов’язане практично все моє свідоме життя. Після закінчення Бережанського медичного училища я в 1967 році вступив до нашого медичного інституту і відтоді постійно в Тернополі. Які були Ваші тодішні враження від міста? Моє покоління пам’ятає Тернопіль зовсім іншим: Східного взагалі не було, „Дружба” виглядала цілковито не так, адже там лише розпочиналось будівництво. Місто обмежувалось тільки тим, що ми зараз вважаємо Центром, та ще Новий Світ, Старий парк… Усі інші масиви виросли за моєї пам’яті. Як же Тернопіль за той час змінився? Місто змінилося, безумовно, до кращого, хоча хотілося, що темпи були значно більшими. Переконаний, що позитивні зміни останніх років пов’язані зі здобуттям незалежності України. А ще – з тим, що почав „підключатися” приватний сектор: майже всі якісні зміни, які ми спостерігаємо зараз в Центрі, на периферії, пов’язані з тим, що кошти вкладаються приватними особами. Міська влада, звичайно, робить площі, фонтани, дороги. Це дуже важливо. Але щодо інших сфер, то дуже багато чого маємо саме завдяки приватним інвесторам. І так у всьому світі. Ми пішли, нарешті, тим шляхом, яким ідуть цивілізовані країни. Довкола якої ідеї місто могло б згуртуватися, щоб стати кращим? Безумовно, це національна ідея. Мені дуже подобаються слова Тараса Шевченка „В своїй хаті – своя правда, і сила, і воля”. Я переконаний, що кожен житель Тернополя хоче, щоб його місто ставало кращим. Але щоб це здійснилося, люди повинні розуміти, що до цього потрібно самим докластися, причому, не словом, а ділом. І я бачу, що такі меценати вже з’являються… Нам завжди хочеться більшого, завжди сподіваємось на краще. Це стосується життя не тільки не кожного, але й рідного міста. І я переконаний, що це „краще” у нас таки буде. Адже Тернопіль – прекрасне місто!