Тернопіль – наш спільний дім

Хтось називає це волею Долі, хтось – життєвим призначенням, хтось – рукою Провидіння, але так виходить, що кожного з нас життя веде до виконання тієї найважливішої місії, заради якої ми і приходимо на цей світ. І в кожного з нас вона своя. У митрофорного протоієрея церкви Воздвиження Чесного Хреста УАПЦ міста Тернополя отця Дмитра Лисака – це шлях духовного поступу, служіння Господу і людям, во благо Світла, Віри, Надії, Любові та Добра.

Отче, на ваших очах Тернопіль розбудовувався. Яким Вам запам’яталося післявоєнне місто, і як змінилося воно відтоді?

Я не просто бачив, як відновлювався й розростався Тернопіль, а брав у тому процесі активну участь, адже працював у ремонтно-будівельному управлінні №2. Пригадую, які були яри на місці вулиці Миру, як на „Дружбі” створювали тераси, як зводили дамбу. Тоді ще не було такої досконалої й різноманітної машинерії, як зараз, то роботи з улаштування мосту на „Дружбу” проводили взимку, аби насипи зробити, – це тривало три роки. Та все зводилося нанівець, коли починалася відлига. І так траплялося кілька разів, поки в рух не пішов земснаряд. Тим часом, старі будинки, знищені війною, розвалювали, натомість, закладали нові фундаменти. Спершу розбудували „Дружбу”, потім – Східний масив і далі – Західний або, звичніше для нас, „БАМ”. На вулиці Леніна, а нині Бандери, постали приватні будівлі. А який гарний фонтан посеред озера з’явився! РБУ №2 його будувало, керував директор Микола Борисович Кручінін, і ми як механізатори брали в цьому участь.

Невже й справді до створення фонтану доклали руку?

Так, і мені дуже шкода, що нині його не відновлюють. Коли ми вже здавали роботу, то стався цікавий випадок. Усе керівництво зібралося: краса неймовірна, струмінь метрів на 100-150 увись виривається, а вночі – ще й підсвічується. А я підходжу і кажу: „Ну ось, так гарно й високо вода підіймається, а у селах до ферм підвести воду складно”. То зі мною ще сварилися.

Не відновлюють фонтан, бо грошей, мабуть, чимало треба…

Зовсім ні, там усе дуже просто зробити. Аби тільки бажання було. Не всі знають, що у водограї зроблені палі за секретними технологіями, – труби з того сплаву, з якого виготовляли мінометні стволи на комбайновому заводі. Відтак, вони довговічні – тисячоліття стоятимуть у воді. Просто треба їх наростити, от і все. Щоб забити палі під водограй, то це робилось взимку: вирубували ополонки, застилали дошками лід, щоб не провалитися під воду. Копра палебійного ми робили втрьох в РБУ №2 – коваль Григорищук Любомир, зварювальник Чорний Богдан і я – Дмитро Лисак. Головним палебоєм був Тома Демидась.

А який спогад у пам’яті найяскравіший?

Колись біля „танку”, якого тепер вже немає, в продуктовому магазині хліб продавали за жетони: от вкидаєш жетон й отримуєш буханець. Про це вже мало хто пам’ятає. Правда, хлопці почали підробляти ті алюмінієві жетони, і їх відмінили. Згадую й ринок старий, де сьогодні будують бібліотеку, і стару автостанцію….

Правда ж, Тернопіль колись був квітучим і чистим містом?

Квітів було дуже багато, але ніхто їх не наважувався зірвати. Кожен знав, що це для міста і можна лише милуватися такою красою. А нині ми самі засмічуємо й загаджуємо Тернопіль. Навіть біля храмів купа порожніх пляшок, папірців, недопалків… У цьому мене особливо вражає молодь. Хочу сказати усім, щоб ставилися до законів, правил і норм відповідально, бо саме від нашого ставлення до міста залежить, яким воно буде.

Діти, молодь – це наше майбутнє. Як їх зробити кращими, а отже – й завтрашній день?

Звичайно, не всі діти погані, просто їм приділяють мало уваги. А вже змалечку треба виховувати шанобливе ставлення до мови, традицій, культури, зрештою, до церкви. Бо в нас все частіше забувають про храм. А дім Божий дає нам ангела-хоронителя, дає нам благословення на одруження, на продовження роду. Церква зберігає культуру, традиції, звичаї. Церква кожному доручила Хрест при Хрещенні на все життя, незалежно в якій церкві нас хрестили. І нашим обов’язком потрібно відвідувати Храм від малого до старшого, скільки Бог нам призначив віку.

Нині чимало молодих людей виїжджає за кордон, чи можна це призупинити?

Це не їхня вина, просто їм немає де реалізувати власні можливості, немає де заробити на прожиття. Всі великі підприємства Тернополя поруйнували, але нічого не звели натомість. Так само, як у післявоєнні часи знищили фільварки, на місці яких могли б бути колгоспи, а потім – знищили ті ж колгоспи, розікрали, замість того, щоб віддати людям. Прості робітники залишилися, так би мовити, біля розбитого корита. А що їм чинити, як не виїжджати? Куди подітися? Де заробити гроші? На цьому хтось добряче нажився, але не подумав, що перед людьми – то великий злочин. Як молодь може триматися міста, якщо тут немає що робити? Адже на майбутнє жодних перспектив!

А хто винен?

Нерозуміння самого поняття „демократія”. Всі думали, що коли настала демократія, то вже можна одне одному на голову вилізти. Але насамперед, – то дисципліна, повага й відповідальність: перед законом, перед людьми, Богом, незалежно, чи то президент, чи то мер, чи звичайний учитель.

Чи є вихід із цього скрутного становища?

Тернопіль – наш спільний дім. І якщо ми нині не закидаємо маленької ямки, то завтра на її місці буде велика яруга. У місті кожна служба має відповідати за свій шмат роботи й виконувати її, а влада повинна виділяти кошти. Наразі ж у нас думають лише про збагачення. Кажуть, що риба гниє з голови. Так само і в державі, і в місті. У нас є дуже талановиті молоді й енергійні люди, треба дати їм можливість реалізуватися, взяти в свої руки кермо влади. Необхідно розуміти, що молодь на три голови вища за нас, суджу по собі. А як показує досвід, наші бізнесмени наразі країною керувати не можуть. Дбають про себе і думають, що з великими статками грошей підуть до Бога.

Що б ви побажали тернополянам?

Мудрості, щоби кожен набрався розуму і не думав, що на чужій біді збагатиться. Людське горе – то велика трагедія. Тому треба робити добро одне одному, допомагати, підказувати, навчати, нести спільну відповідальність. І нехай кожен дотримується десяти Божих заповідей, нехай згадає, що християнин, і ми будемо щасливі. Адже ми є велика Українська Християнська сім’я. Найголовніше – не забуваймо про молитву як ранішню, так і вечірню. А в тім числі, – й про церкву.
Молімось одне за одного, навчаймо молитви своїх дітей та онуків, не втрачаймо ніколи надії як наші діди і прадіди, і в цьому нам допоможе Господь Бог.