Злата Огнєвіч: «Дитина – не іграшка, а плід любові»

Вона – молода й амбітна співачка, яка за короткий проміжок часу здобула популярність та любов слухачів. Вона захоплюється психологією, любить домашніх тварин і мріє про велику сім’ю, однак наразі головними у її житті є музика та сцена. Усе це – про переможницю шоу «Народна зірка-3», фіналістку національного відбору «Євробачення-2011» Злату Огнєвіч.

Донька військового хірурга та вчительки

Злато, ти народилася у Мурманську в Росії, дитинство та юність минули на півдні України…

Так, справді, на світ з’явилася на півночі Росії, де дуже холодно. Коли мені виповнилося п’ять років, сім’я перебралася на Україну, в Крим. Це була мрія мами, адже вся її рідня – з півдня, тож звикли до тепла. Та й по татковій лінії прадід мав італійське коріння. А взагалі, в мені багато різної крові тече.

Тато служив військовим хірургом на підводному човні, а мама – філолог, правда, згодом, з подачі батька, здобула ще й фах медпрацівника. Сьогодні вона працює директором у піцерії.

А як ти, маленька дівчинка, сприйняла переїзд?

Крим, море й гори – це для дитини справжня радість. Хоча мене спершу нікуди саму не відпускали, але згодом я подружилася з місцевими дітлахами, була своя компанія. Ми гралися в «козаки-розбійники», купалися в морі й стрибали з п’ятиметрової вишки у воду, а в горах – досліджували печери. Рада, що виросла в Криму, адже там клімат дуже сприятливий для розвитку вокального апарату. Через те, думаю, в Україні так багато співучих людей. А от у Росії – дуже холодно, й там люди стримано дихають, відтак і голосистих співаків у них менше.

Від музичної школи – до інституту Глієра

Коли музика полонила?

У мене в родині немає професійних музикантів, я перша торую цей шлях, але всі дуже гарно співають. Так, бабусю Надю по татковій лінії запрошували навіть солісткою до Києва, бо в неї було колоратурне сопрано. І мама, і тітка, і бабуся Ліда по маминій лінії теж прекрасно інтонують. Гадаю, й татко мій, коли б його навчити, теж непогано співав би, адже має оксамитовий тембр голосу. Музика зажди була в моєму житті, тому й музичну школу закінчила по класу фортепіано.

Невже з дитинства прагнула бути співачкою?

Спершу мріяла бути дресирувальницею, бо дуже люблю тварин. Потім деякий час цікавила журналістика. Згодом спробувала навчатися на психолога, оскільки ця галузь теж мене приваблює, але одразу залишила цей задум, бо мені бракувало творчості. Хоча й досі читаю багато книг з психології, адже це допомагає зрозуміти людей. Та завжди на першому плані у мене була й залишається музика.

А як батьки сприйняли твій вибір?

Татко спершу був проти, хоча й не озвучував цього вголос, а от мати завжди підтримувала, їздила зі мною на різноманітні конкурси. Іноді, якщо в мене опускалися руки, вона впевнено казала, що я – зможу. І це завжди допомагало. Коли прийшов час вирішувати, де навчатися, я зібрала валізи й поїхала до Києва. Усі були трохи шоковані, адже фінансів на навчання, та ще й у столиці, не було. Сказала батькам, що коли мені не вдасться вступити самостійно, без грошей, то за гроші я вчитися не буду, бо музика – це талант, а не копійки. Вступила в інститут Глієра…

Сьогодні ще навчаєшся?

Закінчила відділення естрадного вокалу з червоним дипломом і вступила на джазове, але зараз у мене академвідпустка. А навчатися потрібно завжди, адже виконавцю треба вміти не тільки співати, але читати ноти з листа, грати на якомусь інструменті, зрештою, орієнтуватися в жанрах і напрямках музики.

Золотий вогонь

Яким був шлях до успіху?

Нелегким, у певний момент хотіла кинути все й поїхати звідси в Європу, бо там простіше талановитим людям знайти себе. Адже неодноразово стукала у різноманітні двері, шукала підтримки, продюсера, та ніхто не брався зі мною працювати або ж пропонували підлаштовуватися під когось, копіювати. Правда, з часом зрозуміла, що за кордон просто хотіла втекти від себе, а треба, насамперед, себе знайти тут, а вже потім кудись бігти. І врешті пощастило: мене запросили працювати бек-вокалісткою в Михаїла Некрасова, який нині разом із дружиною мене продюсує.

З чого почалася ваша співпраця?

Якось Некрасов попросив, аби я заспівала те, що мені подобається. І моє виконання йому припало до душі. А потім був кастинг на «Бізнес-радіо», який я успішно пройшла і деякий час працювала єдиною співаючою радіоведучою. При цьому треба було виконувати пісні різних жанрів і напрямків. Михаїл мене побачив з усіх боків, і так почалася нова музична історія.

Як народився псевдонім Злата Огнєвіч?

Цілком спонтанно, хоч не всі сприйняли це нове ім’я в угорській манері. А от я дуже швидко звикла, адже, якщо заглибитися, то це означає «золотий вогонь». Ми хотіли, щоб псевдонім відображав внутрішню енергію, музику, яку творимо. Та й виросла я в Криму, на півдні, де тепло й сонячно. З новим іменем гармонійніше себе почуваю.

Головне – не зрадити музиці

Не так давно разом з Асаном Біляєвим ти перемогла у грандіозному проекті «Народна зірка-3». Як вважаєш, що дають такі талант-шоу?

Насамперед, демонструють те, що поруч із нами живуть люди, які прекрасно малюють, грають, співають, танцюють, але їх ніхто не підтримує, тому свій шлях торувати дуже важко. Складається думка, що державі справжні таланти не потрібні, владні мужі нині вирішують купу інших справ, а культуру відкидають на задвірки. При цьому звикли тільки автентику просувати, «шароварщину», але ж довкола так багато цікавих виконавців і гуртів.

Твій кліп на пісню «Зозулька» знятий у популярному нині жанрі фентезі…

Фентезі – надзвичайно багатий ґрунт, та я ще й дуже люблю казки і фантастику. Тому коли запропонували робити відео саме в такому напрямку, була дуже щасливою: спробувала себе в ролі амазонки, покаталася на конях, підкорила скелі на… височенних підборах. Одного разу, правда, ледь не впала з гори, в усіх аж дух перехопило. Знімали відео за 180 км від Києва, в Черкаській області. Пощастило працювати з талановитим режисером Олегом Степченком, – скоро у світовий прокат вийде його фільм «Вій».

Як обираєш пісні, на що чи на кого орієнтуєшся?

Роблю те, що мені подобається, що резонує з моїми почуттями, а це не завжди означає популярність і прибуток. Створити одну композицію, щоб потім відспівати з нею триста корпоративів і заробити купу грошей, як на мене, – зрада музиці. Тому відразу, як тільки-но зародилася наша з Михаїлом співпраця, ми вирішили, що це буде насамперед творчість. І сьогодні, наприклад, маємо дуже цікавий проект: записуємо в сучасній обробці українські колискові. Їздимо в експедиції, зафіксовуємо народний мелос, але щось додаємо й своє.

Сольна кар’єра, участь у конкурсах, кастингах, шоу, при цьому – ще й солістка ансамблю Збройних Сил України… Чи часто вдається бувати вдома?

Зараз дуже рідко бачу рідних, татко на мене навіть трішки ображається. З роками розумію, що батьки – це найдорожчі та найближчі люди, справжні друзі. Вони завжди відверто кажуть, що їм подобається, а що ні і в творчості, і в образі.

Про особисте

Пам’ятаєш перше кохання?

Аякже, мені було 15 років. Ті почуття запам’ятала назавжди і тепер проектую їх на нові взаємини. Якщо відчуваю щось схоже, тоді це – кохання, а не просто якась симпатія.

Чи батьки якось впливають на вибір молодого чоловіка?

Впливали, коли жила з ними. Батько в мене дуже строгий, і тому мої прихильники проводжали мене тільки до рогу будинку, щоб тато, бува, не помітив. Нині всі рішення приймаю самостійно.

А тато брав участь у твоєму вихованні, чи більше цим займалася мама?

Він часто й надовго вирушав у плавання, коли була ще зовсім маленькою. Коли ж переїхали в Крим, то стали більше часу проводити разом. Саме завдяки йому ми з сестрою добре володіємо українською, адже щотижня один день ми спілкувалися виключно рідною мовою. Тато постійно переймається нашою долею, переживає за освіту, хвилюється через хлопців.

Ти відверта з батьками?

Мамі розповідаю те, чого не розкажу подругам, а з татком раджуся щодо вибору подарунка для чоловіка або з приводу здоров’я, адже він же лікар… Батьки мені допомагають морально, і це дуже важливо. А я мрію, щоб настав той момент, коли зможу підтримувати їх матеріально, аби вони могли подорожувати цікавими куточками світу.

А як гадаєш, від кого юнаки й дівчата повинні дізнаватися про інтимне життя?

Мені пощастило, що на ці теми я спілкувалася з матір’ю. Та й у школі в нас були лекції. Вважаю, діти про такі важливі речі мають дізнаватися саме від батьків, а не з вулиці чи власного досвіду, коли вже неможливо нічого змінити. Ми хочемо, щоб діти довіряли батькам, тож треба з ними спілкуватися.

Хто несе більшу відповідальність у стосунках, чоловік чи жінка? Особливо, коли настає неочікувана вагітність?

Тут має бути спільна відповідальність, бо кожен знав, на що йшов. І мені незрозуміло, коли кажуть «він (чи вона) винна». Так не буває. Просто іноді хтось забуває про захист, і тоді починаються взаємні звинувачення. Дитина, навіть коли вона незапланована, – це не іграшка, яку ти народив, поняньчив і кудись комусь віддав, а потім купив нову. Це плід любові. І я дуже серйозно ставлюся до цієї теми, але своє життя наразі не пов’язую із сім’єю, бо на часі – тільки музика.

А коли ж прийде час для сім’ї?

Не знаю. Хоча планувати треба, бо думки матеріалізуються. Мабуть, коли досягну всього задуманого у професійному плані, тоді з коханою людиною створю родину.

Сцену покинеш?

Ні, спробую поєднати роботу й дім. Не зможу без музики, без співу, адже сцена – це все для мене.

І насамкінець. Що б ти побажала нашим читачам?

Жити з гармонією, з посмішкою, бути відкритою людиною, щоб світ посміхався у відповідь…