„Принц на білому мопеді” Віктор Бронюк, лідер гурту „ТіК”

Поява „Оленів” у вересні 2006 року, репрезентація першого альбому під назвою „Літераdура” в травні 2007-го, виступ на фестивалі „Таврійські ігри-2008”, всеукраїнський тур „Байки про оленів”, другий альбом „ТиХИЙ” і знову всеукраїнський тур… Гурт „ТіК” – один із найоригінальніших на українській сцені. Блискавично увірвавшись на шоу-бізнесовий олімп і заразивши Україну „оленеманією”, хлопці не зраджують своєму стилю і продовжують приємно дивувати шанувальників новими хітами. А сьогодні Віктор Бронюк поділиться з тобою не лише секретами успіху, а й розповість про мрії, сім’ю, музику, тверезість і культуру.

На професійній сцені гурт „ТіК” дебютував три роки тому і дуже швидко здобув прихильність мільйонів глядачів та слухачів з усієї України. Як можете пояснити феномен своєї популярності?

Ми просто працюємо 25 годин на добу і прокидаємося на годину раніше. Треба розуміти, –якщо є мета, то для її досягнення потрібен час. Ти можеш бачити мету, але не наближатися до неї. Знаєте, як колись давно казав Ленін: „Шаг вперьод і два шага назад”. А тому варто закумулювати всі сили, віру, яка є в тобі, в усій команді, і кожного дня крок за кроком рухатися вперед. Адже робота – це робота.

А що власне спонукало вас прийти у шоу-бізнес, адже у вас немає професійної музичної освіти?

Увесь склад гурту має вищу педагогічну освіту, ми – вчителі-історики. Особисто я – двічі педагог, але жодного дня вчителем не працював. Пробував зробити кар’єру в органах влади, чиновником. Проте все життя хотів співати, навіть незважаючи на те, що в музичній школі викладач з баяну сказав, що „толку” з мене не буде. Згодом, коли з червоним дипломом закінчив педагогічне училище за спеціальністю „вчитель образотворчого мистецтва, художник-дизайнер”, все одно хотів співати. Але ніхто мене нікуди не брав, бо я ж не був музикантом. Пішов далі гризти граніт науки в педуніверситет на історичний факультет. Проте бажання співати проніс крізь усі роки. І коли почав працювати, то зрозумів одну істину: якщо в житті є мрія, треба зробити все, аби вона здійснилася. Щоб потім не шкодувати: була мрія, але я зрадив її, бо нічого не робив. І вирішив – потрібно працювати, працювати і ще раз працювати. Сьогодні все те, що здавалося недосяжним три роки тому, це – реальність. Колектив відбувся як творча одиниця, ми вже побували в одному всеукраїнському турі, тепер ось знаходимося в другому. Ми працюємо кожен день. Якщо є мета, є віра, є бажання, то обов’язково досягнемо заповітного.

Тобто, на сьогодні ви задоволені результатом?

Завжди хочеться більшого. Людина, яка зупиниться на досягнутому і скаже, що задоволена, – це мертва риба, яка пливе за течією, і їй все одно, де чиста вода, а де брудна.

Чи допомагає досвід роботи у владних структурах у шоу-бізнесі?

Допомагає в питаннях організації, в розумінні самої системи влади: як що працює, механізмів, які заважають нормальній роботі. Коли все бачиш зсередини, то в подальшому намагатимешся уникати цього, переступати. Просто треба іти і виконувати свою роботу, досягати мети найпростішими способами.

Що для вас шоу-бізнес?

Мені просто завжди хотілося робити улюблену справу. Ми не альтруїсти. Ми ставимося до шоу-бізнесу як до звичайної роботи, яка дає можливість заробляти собі на хліб і ні в чому не відмовляти.

Склад гурту з першого виступу змінився. Чому?

Коли ми починали, вирішили не говорити про якісь заробітки, бо ніхто не знав, що через два роки до нас прийде популярність. Але ми вірили. Взагалі, усе в житті починається з віри. Ти знаходиш мету на основі віри, далі шукаєш команду, яка повірить тобі, працюватиме з тобою. Для когось ця мета закінчилася концертом на міській сцені, для когось – виступом на радіо, хтось і досі не вірить. Може, ті хлопці зараз і шкодують, але це їхнє особисте. Звичайно, були певні непорозуміння. Але з учасниками першого складу ми пройшли дуже багато життєвих ситуацій, це дружба ще зі студентських років. Просто треба було обирати: працювати чи ні.

Чи є пропозиції попрацювати за кордоном?

Нещодавно повернулися з Білорусі, також мали гастролі у Польщі. Географія наших творчих мандрів постійно розширюється. На форумі залишають записи люди з різноманітних куточків світу, тобто, пісні „ТіКу” популярні не тільки в Україні.

„ТіК”розшифровується як „тверезість і культура”, чому для гурту обрали саме таку назву?

Ми не заморочувалися такими моментами, – просто не було відповідного пристойного слова з трьох літер. А в горбачовський період, коли боролися за тверезість, був такий журнал, спецвидання для лікарів – „Тверезість і культура”. Так і з’явився „ТіК”. До речі, поки збиралися на репетиції, назви у гурту не було. Вона виникла тільки в 2005 році, якраз перед першим концертом у Вінниці.

А що ще ви вважаєте поганими звичками?

Я, наприклад, не викурив жодної цигарки, хоч у мене всі друзі, все оточення курить. Мій тато теж курив, але кинув. Взагалі, батьки мені ніколи нічого не забороняли. Ще в 13-14 років у мене була розмова з батьком, і тоді він мені сказав: „Хочеш пити – пий, хочеш курити – кури, але пам’ятай, що в тебе є своя голова на плечах”. Цигарки для мене, мабуть, не були ніколи „забороненим плодом”, тому й не викурив жодної. І, дякувати Богу, дожив до 30 років і не спився, хоч можливостей було безліч. Було б бажання, – можливість завжди знайдеться. Алкоголь – це така штука, якої шукати не треба. Але питання довіри та відповідальності не дозволяли. Мені не хотілося, я не бачив в тому жодного інтересу.

Дівчата мріють про принців на білих лімузинах, а у вас є білий лімузин, і чим ви приворожили свою дружину?

На білому мопеді принц (сміється). Звичайно, кожна дівчина чекає свого принца. Я ніколи не був обділений увагою дівчат. Але якщо й зав’язувалися якісь романтичні стосунки, то вони швидко завершувалися. Бо в мене була купа роботи, фестивалі, поїздки. Я не та людина, яка на чомусь чи на комусь зациклюється. Я був таким собі „громадським надбанням”, до мене легко достукатися, і якщо комусь потрібно чимось допомогти, то ніколи не відмовляв. Тому кохана людина повинна була ділити мене з багатьма, і це мало хто витримував.

Як ви познайомилися з дружиною?

З дружиною познайомився дуже цікаво. Коротенька передісторія. Мені часто сняться пророчі сни. От проходить певний час, я приїжджаю в якесь місто і згадую: мені це снилося, я це бачив. Коли ще не мав жодного відношення до музики, то мені часто снилися концерти і пісні. Я прокидався і думав: „Які класні пісні!” Отож, одного разу мені наснилося, що біля автозаправки зупинилася легківка, з якої вийшла симпатична дівчина. Так і трапилося насправді. Ми їхали на святкування Дня міста Івано-Франківська, я виконував роль менеджера групи, бо продюсера на той момент не було. На в’їзді в місто нас зустріла дівчина: тепер моя дружина, а тоді – організатор нашого концерту. Картинка, так би мовити, склалася, але ніхто навіть не думав про якісь серйозні стосунки. І почалися довгі телефонні розмови по 6-8 годин. Правда, знаходилися „колєги-советчіки”, які розповідали, що з часом у мене в кожному місті буде дружина. Але йшов час, і потихеньку стало зрозуміло, що треба приймати якесь рішення. І перед новим 2008 роком я освідчився, а влітку ми одружилися.

Чи не лякав вашу обраницю той факт, що ви – популярний співак і у вас багато прихильниць?

Все базується на довірі, і якщо хтось комусь не вірить від самого початку, то нічого не вийде. Я одружився, я дуже довго йшов до цього відповідального кроку. Поруч зі мною людина, яку кохаю, яка мене розуміє, і втратити це все заради хвилинного захоплення не хочеться, воно того абсолютно не варте. Для мене дружина і сім’я – на першому місці.

Ви досить пізно одружилися. А як батьки ставилися до вашого холостякування?

Батько одружився у 21 рік і постійно ставив мені себе в приклад: от у 21 рік прийшов з армії, одружився, народилися діти. І такі розмови точилися відтоді, як мені минуло 20. Я інколи навіть відповідав в образливій формі, – скільки ж можна, просто ще не знайшов тієї єдиної! Але кожна людина доживає до такого періоду в житті, коли хоче нормальної сім’ї, щоб розуміти, для кого ти живеш. І після важких концертів та переїздів ти знаєш, що повертаєшся туди, де на тебе чекають, де тобі добре. Це важливо.

Нещодавно в пресі з’явилася інформація, що ви чекаєте на поповнення. Як ставитеся до свого майбутнього батьківства?

Так, на найближчим часом ми чекаємо на поповнення. Звичайно ж, батьківство – це певне випробування.

Чи зробите паузу в кар’єрі?

Планується одне, але виходить по-іншому. Хотілося б зробити паузу, бути присутнім поруч із дружиною, адже це важлива подія у житті. Але таке воно життя, – робота є роботою, гурт якраз знаходиться у турі. Якщо випаде можливість, то буду поруч, а ні – старатимусь частіше приїжджати, навідувати.

Як вважаєте, хто повинен бути авторитетом у сім’ї і як мають розподілятися обов’язки у вихованні дітей між батьком і матір’ю?

Найвищим авторитетом, вважаю, має бути СІМ’Я, – дитина повинна відчувати, що вона живе в сім’ї, в родині. А щодо виховання, то тут усе повинно розподілятися рівноцінно між батьком і мамою. Маю дві педагогічні освіти і не такий вже профан у питаннях виховання. Тішуся тим і думаю, що не буду поганим батьком.

Що найважливіше у процесі виховання дітей?

Не втратити довіру. Коли зникає довіра, то немає про що й говорити.

А чи погодилися б ви піти у декретну відпустку і якщо потрібно посидіти вдома з малечею?

Так, міг би піти у декрет, мене це не лякає. Я рано став самостійним, з-під опіки батьків пішов, коли вступив до училища, тому можу виконувати будь-яку домашню роботу. Наприклад, дуже добре готую і люблю це робити. У нас немає розподілу щодо домашніх обов’язків. Я – жайворонок, а дружина – сова. Коли я вже ввечері сплю, вона робить якісь нехитрі домашні справи, поки вона зранку додивляється сни, я прокидаюся, готую сніданок. Існує багато різноманітних стереотипів, але не варто на тому зациклюватися. Це все дуже мізерне, однак може стати початком кінця. І побут здатний зруйнувати будь-які високі почуття.

Яким батьком ви себе бачите, і якими рисами повинен володіти ідеальний батько?

Ідеальний тато має розуміти ідеальну маму. Між батьками повинно бути взаєморозуміння, і тоді все йтиме ідеально. А якщо ідеальний батько буде сам по собі, а ідеальна мама – сама по собі, то це вже не сім’я. Ідеальних людей взагалі на світі не існує.

Кого більше чекаєте, – сина чи доньку?

Я над цим не задумувався, чесно кажучи. Але чомусь ми так з дружиною вирішили, що чекаємо хлопчика, навіть з іменем вже визначилися. Є така процедура УЗД – ультразвукове дослідження. Ото, ми прийшли на УЗД, лікар, яка все те досліджувала, розповідала про різні параметри, що все в нормі, і поміж тим сказала: „Жіночої статі”. Ми з дружиною дуже здивувалися, адже чомусь впевнилися, що буде хлопчик.

Багато батьків спеціально відправляють дітей на виховання за кордон, бо вважають, що в Україні не створено гідних умов для нормального і всебічного розвитку дитини. Як ви ставитеся до цього?

Трошки поїздив світом, може, не так вже й багато, але досвід є, і скажу одне: добре там, де нас нема. Україна – нормальна держава. Ті, хто поїхав шукати кращої долі за кордон, можливо, там і знайшли стабільність, внутрішній спокій у чомусь, побутову гармонію, але долю і щастя там точно не знайти. Тому що в кожної людини є таке поняття як дім. І це не обов’язково те місце, де ти народився. А те, наприклад, де провів життя: ти приїжджаєш туди і знаєш, тут – твій дім. І якщо людина знаходить таке місце – це диво… Не завжди криза примушує людину їхати невідомо куди, просто хочеться чогось, сам не знаєш чого. Ти зриваєшся, їдеш, шукаєш, а потім усвідомлюєш, що це „щось” було поруч, під носом, але ти не помічав. Багато їдуть за кордон у пошуках цікавих історичних місць. Насправді ж, у нас в Україні їх також є дуже багато. Але ми чомусь звикли так, що треба кудись їхати аж за тридев’ять земель. Для мене як історика показовою стала мандрівка до Єгипту. Та давня цивілізація, про яку ми вчили у школі, в університеті, гарно була „розписана”. Але коли ми приїхали, у мене, відверто кажучи, був шок. Я побачив, що там люди живуть дуже погано, берегом Нілу хатинки стирчать з болота із супутниковими антенами. Усвідомив, що ті люди з часу пірамід не просунулися ні на крок. Якщо вдаватися в деталі, то в Україні анітрішки не гірше.

А якщо ваша дитина скаже, що хоче жити за кордоном, а не в Україні?

Є така річ, як батьківське слово. Воно завжди має вагу. Якщо батьки є авторитетними, то дитина до їхнього слова дослухається.

Мрії…

Мрії мають здатність збуватися. Я вам розповім таку історію. Коли ми записали першу пісню „Олені”, а це було 30 квітня 2006 року, відразу наступного дня поїхали на Таврійські ігри. Мене так вразила масштабність фестивалю, що я собі загадав бажання: на наступних Таврійський іграх виступати на великій сцені. Потім фестиваль відбувався у Києві, а коли в 2008 році ігри знову повернулися до Каховки, ми виступали там. Мрії збуваються, тому мрійте!