Тернопіль знайде своє обличчя, або згине

Села, селища, містечка, міста, напевно, як люди: одні – стильні та симпатичні, інші – неохайні й брудні. Як не прикро, але Тернопіль вже давно став належати до тих „інших”, бо за десятки років бездіяльності його людей, втратив власне обличчя. Принаймні, так вважає видавець журналів „Моя дитина” і „Тобі” Віктор Долішний.

Ви народились і виросли в Тернополі. Як змінилося місто з часу вашого дитинства?

- Тернопіль тодішній і теперішній – це два зовсім різних міста. За Радянського Союзу місто розвивалось за Генеральним планом, де були прописані найдрібніші деталі. Хоча й там усього передбачити до кінця не вдалося. В результаті, вийшло, що Центр „розмальований” найкраще, „Дружбу” врятувало озеро, Східний масив – це втілення найкращої радянської мрії про спальний район з однаковими будиночками, рівненькими деревцями, дитячими майданчиками тощо, а так званий „БАМ”, той наш славнозвісний „Сонячний,” – взагалі, „дика” забудова. Пригадую, навіть побутувала легенда, що там таким чином зводили будинки, аби читалося „СРСР”. Щоправда, лише два встигли спорудити, – потім від цього задуму відмовилися. Та яким би строкатим не був Тернопіль тоді, все ж він мав власне впізнаване обличчя.

Невже тепер все так погано?

- Нині, як на мене, „міста” в нашому місті немає. І змінюватися Тернопіль почав після 1990-х. Спершу місто стало брудним, далі довкола будинків з’явилася купа найрізноманітніших прибудов і добудов, а потім усе заполонили нечитабельні рекламні вивіски. Вийшов у результаті такий собі Шанхай з українським колоритом.

А яким ви б хотіли бачити місто своїх дітей та онуків?

- Адміністративним центром Тернопіль, на жаль, досі не є і, напевно, ним вже й не стане. Хіба би на це була велика спільна воля і тернополян, і наших сусідів в контексті перетворити його на столицю західної України. Туристичний центр – також ні, адже конкурувати, скажімо, з Чехією, Болгарією чи Угорщиною можемо наразі хіба що за цінами в ресторанах. Гадаю, Тернопіль мав би бути просто містом для життя, в якому дітлахам є де бігати й гратися, де не страшно гуляти, не дошкуляє чад вихлопних газів, де дворики будинків такі, що можна просто посидіти на лавочці й не потрібно ні від кого ховатися…

Довкола якої ідеї могли б згуртуватися тернополяни, аби зробити свій дім кращим?

- Не треба створювати збіговисько. Зрештою, за багато років бездіяльності у нас виник стереотип: навіщо щось робити власними руками, коли є влада, яка зобов’язана працювати. На жаль, ті, хто розбудовував Тернопіль, уже відійшли, а нові творчі натури на їхнє місце ще не прийшли. Наразі працюють ті, чий злет був 30-40 років тому. Вони не можуть сказати, яким має бути місто завтрашнього дня, а здатні лишень розповісти, що зробили за часів своєї молодості. Тому сьогодні треба збудувати Тернопіль для себе. Відтак, він матиме той дух, який нам подобається: ті вікна, двері, дахи, які ми любимо. І коли Тернопіль стане зручним містом для тих, хто тут живе, то його зрозуміють і ті, хто сюди приїжджає. А наразі місто навіть власних мешканців не приваблює ні будинками, ні вулицями, ні проспектами. Але ми тут живемо, бо де ж інакше маємо жити?

Назвіть тих людей, які можуть повернути місту старе обличчя або створити йому нове?

- Минулого не повернеш. Тернопіль, як не прикро визнавати, – це радянський адміністративний центр, зведений у післявоєнний період людьми із довколишніх сіл. Місцевої інтелігенції, яка пережила війну, залишилися одиниці. Тому утворилася прірва між поколіннями. І її вже не подолати, оскільки перервався „ланцюжок” людей, які б розповіли, що ж було до війни. Їх залишилося дуже мало, а нас – забагато, щоб почути, що вони кажуть. Тому треба шукати нових людей – поетів, художників, архітекторів… Якщо вони не з’являться, то місто перетвориться на село.

Втрата Тернополем ознак міста – це для вас питання номер один, чи все ж „болить” й інше? Наприклад, ті ж екологічні проблеми?

- Нині найважливіше, щоб наше місто не перетворилося просто на населений пункт із великою кількістю мешканців. А решта проблем – соціальні, економічні, екологічні – це технічні питання, які вирішуються. В той час, коли наші владні мужі чубляться, Тернопіль в окремих районах – вже не місто, адже відрізнити, де межа села переходить у нього, нині вже майже неможливо.

А як власне виокремити місто?

- Воно повинно жити за міськими правилами, які дуже різняться від сільських, де всі й усе, – як на долоні. А місто – це співіснування багатьох людей на маленькій території, це – сукупність людей, які „розмальовують” його обличчя через втілення своїх ідей, проектів, життєвих планів, через власну небайдужість і любов, це – „провідники”, які створюють перспективи для подальшого розвитку міста у культурній, економічній і просвітницькій сфері…

Ви маєте на увазі, що „провідники” – це ті нові люди?

- Так, це творчі особистості, які мають кричати, битися, закликати, писати, співати, малювати. І чим з кращим смаком у них це виходитиме, тим привабливішим Тернопіль стане. Ось як Збараж чи Львів, які виокремлювалися впродовж сотні років і не втратили свого індивідуального обличчя.

Сьогодні Ви мешкаєте у Києві. Чому залишили Тернопіль і чи готові сюди повернутися?

- Це була втеча від нас самих – тих, які живуть у Тернополі. Ми перетворювалися на людей, які казали, що вже все є. Та були надто молоді, аби заспокоїтися. Обрали Київ як місто, що має енергетику, притаманну всій Україні. Як би тяжко не було, вижили там й залишилися. Але мости з Тернополем при цьому не спалили. Тут живуть наші батьки, тут розвивається наша справа. Ми, образно кажучи, не перерізали пуповини. Тернопіль – не просто частинка нас, це те джерело, до якого ми завжди можемо повернутися.

А коли приїжджаєте додому, куди хочеться піти насамперед? Які у Вас улюблені місця в Тернополі?

- Для мене – це парк Шевченка і набережна ставу. Я навчався у третій школі, і дорога додому (а жив на Новому Світі) пролягала саме цим парком. Пригадую, на початку центральної алеї там стояв пам’ятник Шевченку, – чи то з глини, чи з бетону, пофарбований у жовтий колір… А на вході до парку, перед сходами, пам’ятаю, продавали квас із бочки та морозиво. Назавжди в пам’яті – дитячі спогади про таємничу казку Театру, бо там у великому цеху на третьому поверсі над сценою працював мій тато. А запах костюмерної з латами та реквізитної з шаблюками! А сцена, що крутиться! Це й досі для мене магічний світ.
Мені цікаво було б почути, що ж теперішні діти розповідатимуть про Тернопіль. А вам цікаво?