Місто моє, ти у світі – одне!

Під звуки її голосу та бадьоре „Доброго ранку, ви слухаєте „Радіо Тернопіль”” о шостій тридцять впродовж 10 років тернополяни прокидалися, снідали, поспішали на роботу. На її запитання „Чого хоче жінка?” чоловікам хотілося відразу зателефонувати в прямий ефір, щоб почути відповідь, яка б допомогла відкрити усі жіночі секрети. Досі таємниця, яку ж саме із тернопільських кав’ярень зобразила вона у пісні „Кав’ярня кохання”, яку виконую популярна співачка Оксана Пекун. А ще радіоведуча, журналіст, поетеса Олена Лайко стверджує, що якби існувало Товариство шанувальників Тернополя, вона б не пропустила жодного його засідання.

Які почуття у Вас до рідного міста? Чим воно близьке Вам?

Я люблю Тернопіль. Можливо, це любов передалась мені від маминих батьків, які, приїхали сюди в 1958 році у відпустку і залишилися на все життя. Може, від маминої сестри, яка працювала в краєзнавчому музеї і прищепила особливе, трепетне ставлення як до історії загалом, та і історії рідного міста зокрема. А може, я полюбила його за ранковий стукіт каблучків, що завжди символізував початок нового ранку, вечірній, навіть домашній, шепіт шин на мокрому асфальті та різнобарвні грибки парасольок, які під традиційним тернопільським дощем пропливали під вікном нашої квартири на найцентральнішій вулиці міста. Але все це звичайно, ностальгія та емоції, адже в дитинстві, напевно, всім здається, що місце, в якому живеш, – найкраще і найрідніше з усіх, бо це Дім.
Тому зовсім інші грані у любові до міста, у мене з’явилися під час роботи на радіо, коли, готуючи щоденні випуски новини, зуміла пізнати життя Тернополя та його мешканців із середини. Це було просто неймовірно – щодня знати по рідне місто все: скільки немовлят народилося за минулу добу, скільки сталося ДТП та пожеж, скільки викликів за ніч було у швидкої, коли і де не буде води… Це напевно, вже „діагноз”, але, розповідаючи про святкування Нового року на Центральній площі міста, я відразу думаю, скільки машин сміття буде вивезено комунальниками зранку, дивлячись ввечері на снігові замети за вікном, відразу згадується, що із семи існуючих у місті піскорозкидачів до зими готові тільки три і як то завтра будуть їздити бідні водії, а коли обіцяють грози і шквали, можна і без звертання до астролога передбачити, що заллє Оболоня та Галицьку.
Разом із тим, поспішаючи зранку на ефір, я зустрічала людей, кожен з яких робив свою роботу, вносячи особисту, можливо й невелику частку у життя міста, але без неї, напевно, воно би не змогло жити і дихати на повні груди: двірники, які прокидалися раніше за всіх у Тернополі, водії машин, які привозили свіжий хліб до сусіднього гастроному, чи тролейбусів, які ще з п’ятої починали курсувати містом. І це був тільки ранок. А далі чекав день, сповнений зустрічами, інтерв’ю та розмовами із найрізноманітнішими людьми, які повідомляли про те, чим вони займаються, що організовують, чого досягли. Але їх усіх об’єднувало те, що вони працюють на благо рідного Тернополя. І мені завжди було приємно усвідомлювати, що я, разом із ними, відіграю свою роль у його житті.

Як змінився Тернопіль за останній час, чого б ту не мало бути, на Вашу думку?

До будь-яких змін у місті я завжди ставлюсь дуже настрожено. Мені образливо за кожне спиляне дерево чи зруйнований старий будинок. Коли кілька років тому на вулиці Сагайдачного почали ремонти фасадів, то приємно вразило, як відповідально майстри ставилися до кожної деталі ліпнини на фасадах. А от про будинок, де колись був „Каблучок” на вулиці Йосипа Сліпого, такого не скажеш: стару ліпку зчистили і поверху наклеїли щось „а-ля” із сучасних матеріалів, що лише відділено нагадувало оригінал. Звичайно, ми вже всі звикли до будівлі на розі Сагайдачного і Музейної, яку звели на місці старого кафе „Сніжинка”. Справді, проект модний, стильний, сучасний, але зовсім чужий старим будинкам довкола, як за духом, так і за стилістикою. Це наче дівчину у джинсах та прозорій блузці привести, замість дискотеки, у компанію дам у вечірніх сукнях на концерт органної музики. Звичайно, нічого страшного не станеться, але відчуття дисгармонії залишиться. От у кінотеатрі „Перемога” ремонт фасаду роблять, вікна поміняли, але разом із унікальними вітражам, які там були. Звичайно, зверху на нове скло наклеїли плівку, на якій зображено аналогічні старим вітражам малюнки, але це щось із серії, коли золотий фамільний перстень заміняють пластмасовою біжутерією.

Що подобається, а що не подобається в місті?

Готуючи новини, завжди люблю матеріали про досягнення моїх земляків: здобули, перемогли, зайняли перше місце, стали кращими. Завжди таку інформацію читаю з гордістю. Це ж наші, рідні, з Тернополя. Разом із тим, радісно за друзів, які змогли утвердитися в столиці і зараз працюють у Києві теле-, радіоведучими, журналістами престижних видань. Сумно, правда, що в Тернополі, в результаті таких перетурбацій, залишається менше ініціативних і талановитих, але, якщо дивитися на це філософськи, то є перспектива, що на їхнє місце прийдуть, підростуть молоді, не менш талановиті…
НЕ подобається лавина інформації, яка суне на нас із біг-бордів та інших носіїв інформації, встановлених на вулицях. Розумію, що все це гроші, бізнес, політика, що інформацію потрібно доносити, але, як кажуть старі тернопляни, цитуючи сусідів-поляків „Що за бардзо, то не здрово”.

Чи хотілося б, щоб Ваші діти жили в Тернополі?

Я вдячна долі за те, що саме тут, у Тернополі, народилась моя донька, і зараз, коли вона підростає, мені дуже радісно і приємно відкривати для неї „моє” місто, знайомити з улюбленими з дитинства куточками, приводити у місця, пов’язані з історією нашої сім’ї. Мені б хотілося, щоб моїй дитині було комфортно тут жити, щоб вона змогла відчути Тернопіль, налаштуватися на його хвилю і полюбити його так, як я. Але це вже залежить не лише від мене , а від людей довкола. Напевно, через те, що останнім часом я багато речей сприймаю саме через призму дитини, мені приємно спостерігати, що тернополяни приязні і щирі, вони не бояться посміхатися, відкриваючи серце, назустріч дитячому „Добрий день, а як тебе звати”. А взагалі, якби хтось створив Клуб шанувальників Тернополя, ми би з малою обов’язково туди записалися, і не пропустили б жодного засідання! Колись у мене була пісня „Місто моє”. Донька моя дуже любить, як я її співаю. Можливо, через те, що там дуже прості слова: „Місто моє, в сонці, мов золоте, ти – просто казкове, ти – у світі одне”.